Повна темрява. Без зірок

Не варто непокоїтися, відповідала їй пані психолог. За своєю природою усі чоловіки допитливі, чимало з них цікавляться або альтернативною сексуальною поведінкою — ґей-секс у цьому підношенні посідає перше місце, лише трохи випереджаючи інтерес до гуртового сексу, — або фетишизмом, до якого належать водні види спорту, перевдягання в жіноче вбрання, секс на публіці, латекс. І, звичайно ж, зв’язування, тобто — бондаж. Вона уточнювала, що деякі жінки також полюбляють, коли їх зв’язують, що вразило Дарсі, однак вона цілком погоджувалася, що багато з цього не знала.

Чоловіча допитливість, саме так і ніяк інакше. Мабуть, він побачив цей журнал десь на газетній ятці (проте, як не намагалася Дарсі уявити собі ятку, де б виставили таку обкладинку, мозок відмовлявся їй у цьому допомагати) і він його заінтригував. А може, він вичепив його з кошика на сміття в якійсь цілодобовій крамничці. Привіз додому, погортав тут, у гаражі, вжахнувся, як оце щойно вона (кров на моделі з обкладинки безперечно фальшива, але її болісна гримаса здавалася аж занадто реалістичною), а тоді й засунув його у стос каталогів, призначених до контейнеру утильсировини, щоби цей журнал випадково не потрапив їй на очі, не спровокував йому від неї прочуханки. Саме так, і ніяк інакше, єдиний екземпляр. Завдай вона собі клопоту передивитися решту цих каталогів, нічого подібного більше тут не знайдеться. Може, кілька «Пентхаузів» чи якихось журнальчиків із дівчатами в білизні — вона знала, що більшість чоловіків полюбляють шовк з мереживом, і Боб не був винятком щодо цього, — але зблизька нічого більше подібного за жанром до «Бондажних курв».

Вона знову подивилася на обкладинку і цього разу помітила дивну річ: там не було ціни. І штрих-коду також не було. Вона поглянула на задню сторінку обкладинки, загадуючись, скільки ж це може коштувати такий журнал, і аж здригнулася, побачивши там новий сюжет: гола блондинка, прив’язана ременями до сталевого, схожого на операційний, стола. Утім, втішало хоча б те, що в цієї фотомоделі вираз жаху на обличчі був таким же реальним, як тридоларова банкнота. А той бідний чолов’яга, що стояв над нею з чимось схожим на ніж «Кандзі» [264]в руці, був доволі смішним на вигляд у своїй безрукавці й шкіряних трусах — схожий більше на якогось бухгалтера, аніж на того, хто ось-ось почне чикрижити бондажну курву du jour [265] .

«А Боб же бухгалтер»,— нагадав їй власний розум.

Що це за дурна думка вигулькнула з надто обширної Зони Глупства її розуму? Вона запхнула її назад, точно як щойно була запхала винятково неприємний журнальчик до купи каталогів, після того як пересвідчилася, що на задній сторінці його обкладинки також не зазначено ані ціни, ні штрих-коду. А вже коли засовувала картонну коробку під верстат — вона передумала відносити всі ці каталоги назад до будинку, — їй раптом стала зрозумілою і відповідь на таємниче питання, чому там нема ні ціни, ні коду. Це те видання, що їх продають у пластикових упаковках, щоб не було видно тих гидотних зображень. Ціну й код ставлять на самій упаковці, ну, звичайно ж, саме так, хіба може бути інакше? Він мусив би десь купити цей чортів журнал, якщо припустимо, що не виловлював його з якогось смітника.

«Можливо, він купив його через інтернет. Там мусять бути сайти, що спеціалізуються на такого роду речах. Не кажучи вже про пропозиції молодих жінок, котрі наряджаються так, щоб виглядати дванадцятирічними».

— Покинь про це думати, — мовила вона, різко мотнувши головою. Все, справу закрито, це вже неактуально, дискусії припиняються. Якщо вона заговорить про це, коли Боб сьогодні телефонуватиме або коли він уже повернеться додому, це лише призведе до дратівливої захисної реакції з його боку. Либонь, називатиме її сексуально наївною, що, як вона гадала, дійсно збігається з істиною, звинувачуватиме її у гіперболізованій реакції, якої вона собі постановила уникнути. Натомість вона настановляла себе: «Погойдуйся з цим, бейбі». Шлюб — це немов дім у безперервному процесі добудовування, кожного року бачиш, як до нього додаються нові кімнатки. Перший рік шлюбу — це хатинка; а через двадцять сім років — це вже велетенський, розложистий маєток. У ньому мусять бути всілякі завулки та комірчини, більшість з них запорошені, забуті, в деяких з них зберігаються якісь неприємні рештки, котрі тобі якнайменше хотілося б знаходити. Але ж ця знахідка — непотріб. Такі реліквії треба або викидати, або жертвувати до «Гудвілл» [266].