Повна темрява. Без зірок

«Спокійно, спокійно,— наказувала вона собі. — Якщо він уміє тримати таємницю, то й я також. Пам’ятай, що є якесь логічне пояснення цьому всьому...»

Ой, справді?

«...просто я поки що його не знаю. Мені потрібен часу щоби все обміркувати, от і все. Отже, спокійно».

Вона взяла слухавку і життєрадісно промовила:

— Якщо це ти, красунчику, приїзди мерщій. Мій чоловік цієї ночі поза містом.

Боб розсміявся.

— Агов, сонечко, як ти там?

— На задніх лапах і нюхаю повітря. А ти?

Запала довга тиша. Тобто відчувалася вона, як довга, хоча протривала не більше від кількох секунд. У ній чулося невідомо чому лячне гудіння холодильника, крапання води з крана в чайник, який вона впустила до мийки, стук її власного серця — цей, останній звук, здавалося, надходить не з її грудей, а радше з горла і вух. Вони так довго прожили в шлюбі, що були майже ідеально налаштовані одне на одного. Чи так само в кожного подружжя? Цього вона не знала. Вона знала лише власне. Хоча тепер їй випало загадуватися, а чи дійсно вона його насправді знала.

— Якось дивно ти говориш, — промовив він. — Захриплість якась у голосі. У тебе все гаразд, любонько?

Вона мусила б відчути зворушення. Натомість вона перелякалася. Марджорі Дувалл: це ім’я не лише майоріло в неї перед очима, здавалося, воно блимає, вмикаючись і вимикаючись, як неонова вивіска якогось бару. На мить вона втратила мову і, на її жах, кухня, яку вона так добре знала, замерехтіла перед нею, дедалі дужче сльози застилали їй очі. І та судомна важкість також знову повернулася до її нутра.

Марджорі Дувалл. Група крові А, позитивна. Медова алея № 17. Іншими словами: «Агов, милочко, як твоє життя-буття, ти там іще на задніх лапах і нюхаєш повітря?»

— Я думала про Брендолін, — почула вона власний голос.

— Ох, дівчинко моя, — промовив він, і в цій чуйній інтонації був весь Боб. Ця його чуйність була їй добре знайома. Хіба вона не покладалася на неї знову і знову, починаючи з 1984 року? Ба навіть раніше, коли Боб ще тільки залицявся до неї, і вона дійшла розуміння, що він саме той? Звичайно, покладалася. Як і він на її. Сама думка, що ця чуйність може бути нічим іншим, окрім як лише тонким шаром солодкої глазурі на отруйному тістечку, здавалася божевільною. Той факт, що зараз, у цю мить, вона йому бреше, був ще більш божевільним. Тобто, якщо погодитися з тим, що існують різні ступені божевілля. Чи, може, божевілля — це унікальна річ і порівняльного та найвищого ступеня означень не існує? Та про що це вона собі думає? Заради Бога, про що?

Але він продовжував говорити, а вона поняття не мала, про що він оце тільки-но вже їй казав.

— Повтори мені ще раз останні слова. Я якраз була потягнулася по чай. — Чергова брехня, руки в неї трусилися так сильно, що куди там їй щось до них брати, проте маленька, прийнятна брехня. І голос в неї не тремтів. Так вона принаймні сама гадала.

— Я питав, що до цього призвело.

— Дзвонив Донні й розпитував про свою сестру. Ну, це й навело мене на думку про мою. Я ходила надвір, прогулялася трохи. Хлюпаю дещо носом, але це від того, що я просто змерзла. Ти, певне, дочув це в моєму голосі.

— Йо, відразу, — підтвердив він. — Слухай, я не поїду завтра, як збирався, до Верлінгтона, а зразу ж повернуся додому.

Вона мало не скрикнула «Ні!»,але це точно було б неправильно. Це могло б змусити його сісти за кермо рано на світанку, геть стурбованого.

— Приїдеш і отримаєш від мене в ніс, — заявила вона, відчувши полегшення, коли він засміявся. — Чарлі Фрейді тобі казав, що той будинок на продаж у Берлінгтоні [269]варто подивитися, а в нього гарні контакти. Й інстинкти також. Ти сам так завжди казав.

— Атож, та мені не подобається ця твоя зажуреність у голосі.

Отже, він уловив (і то вмент! у єдину мить!), що з нею діється щось насправді погане. Що вона змушена брехати про справжні цього причини — ох, а це ж найгірше. Вона заплющила очі, побачила Погану Курву Бренду, що кричить, накрита чорним каптуром, і знову розплющила очі.

— Я була зажурилися, але тепер усе вже минулося, — промовила вона. — Короткий приступ. Вона ж моя сестра, я бачила, як батько приніс її додому. Іноді я про це згадую, от і все.

— Розумію, — мовив він. Він дійсно розумів. Смерть її сестри не була причиною того, що вона покохала Боба Андерсона, але його розуміння її печалі зміцнило їхній зв’язок.

Брендолін Медсен збив на смерть якийсь п’яний водій снігомобіля, коли вона пішла прогулятися на лижах. І втік, заховавши її тіло в гайку за якихось півмилі від будинку Медсенів. Коли Бренді не повернулася додому о восьмій, на її пошуки вирушили пара фріпортських копів і члени місцевої «Сусідської варти» [270]. Саме батько Дарсі знайшов тіло і ніс його півмилі додому через сосновий ліс. Дарсі — вона сиділа у вітальні, контролювала телефон, одночасно намагаючись заспокоїти матір, — побачила його першою. Він з’явився на галявині у безжалісному світлі зимового місяця, дихання білими хмарками виривалося з його рота. Першою, що спало на думку Дарсі (вона й тепер усе ще її жахалася), були ті старі, нудотні чорно-білі фільми про кохання, які подеколи крутять на каналі «Класика кіно», в яких хтось несе на руках свою новоспечену дружину до котеджу, де вони насолоджуватимуться медовим місяцем, а тим часом п’ять десятків скрипок ллють сироп у фонограмі.