Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Розділ IV
ДВЕРІ ДО КРАЮ ГРОМУ
Коли четверо мандрівників пробудилися від сну (Роланд прокинувся першим, проспавши рівно шість годин), на вкритій серветкою таці височіли стосики свіжих брутерботів, а поряд стояли напої. Проте робота-дворецького ніде не було видно.
— Гаразд, годі, — мовив Роланд, утретє марно покликавши Найджела. — Він казав, що його життя вже висить на волосині. Мабуть, волосина обірвалася, поки ми спали.
— Він робив щось таке, чого робити не хотів, — сказав Джейк. Його обличчя було блідим і підпухлим. Від міцного сну, спершу подумав Роланд, а тоді здивувався з власної глупоти. Хлопчик плакав за панотцем Каллагеном.
— Що робив? — спитав Едді, вішаючи рюкзак на одне плече й саджаючи Сюзанну собі на стегно. — Для кого? І чому?
— Я не знаю, — знизав плечима Джейк. — Він не хотів, щоб я дізнався, а я не хотів надокучати. Так, він був лише роботом, але в нього був такий приємний голос з англійським акцентом і все таке, що він здавався мені чимсь більшим, ніж машина.
— Цю делікатність тобі доведеться подолати, — сказав Роланд так м’яко, як тільки міг.
— Ну що, важка я, любчику? — грайливо запитала в Едді Сюзанна. — Чи, може, слід би краще спитати: «Чи сильно ти сумуєш за старим добрим візком? Не кажучи вже про заплічний ранець».
— Сьюз, ти ж ненавиділа той ранець від самого початку, ми з тобою це добре знаємо.
— Я питала не про це, ти ж знаєш.
Роланда завжди зачаровувало, коли він чув, як у Сюзанниному голосі проступає Детта (чи бачив — і це було ще зловісніше — як міняються риси її обличчя). Та сама вона, здавалося, навіть не здогадувалася про ці вторгнення, як зараз цього не помічав її чоловік.
— Я готовий нести тебе хоч на край землі, — сентиментально промовив Едді й поцілував її в кінчик носа. — Звісно, якщо ти не набрала зайвих десять фунтів ваги. Тоді мені доведеться покинути тебе й пошукати собі легшу жінку.
Вона штурхонула його в бік (анітрохи не панькаючись) і повернулася до Роланда.
— Це підземелля просто величезне, чорт забирай. Як ми знайдемо двері, що ведуть до Краю Грому?
Роланд похитав головою. Він не знав.
— Як щодо тебе, друже? — спитав Едді у Джейка. — Ти ж у нас найсильніший у доторку. Можеш ним скористатися, щоб знайти потрібні двері?
— Може, й зміг би, якби знав, з чого почати, — відказав Джейк. — Але я не знаю.
З цим усі троє знову подивилися на Роланда. Ні, не троє, четверо, бо навіть триклятущий пухнастик — і той витріщився. Едді б неодмінно пожартував, щоб розрядити атмосферу незручності, яку створювали йому всі ці погляди, і Роланд теж силкувався щось таке пригадати. Щось крутилося на язиці. Може, де багато очей, тісто не підходить? Ні. У тому вислові, що його він чув від Сюзанни, йшлося про кухарів і бульйон. Врешті він просто сказав:
— Ми трохи покружляємо, як роблять собаки-шукачі, коли загублять слід. Побачимо, що вдасться знайти.
— Може, ще одного візка для мене, — весело вигукнула Сюзанна. — Цей поганий хлопчисько обмацує мою непорочність!
Едді подивився на неї невинним поглядом.
— Якби це місце справді було таким непорочним, люба, у ньому б не було такої тріщини.
Врешті Юк перебрав обов’язки поводиря на себе і повів їх, але це було вже після того, як вони повернулися на кухню. Люди безцільно вешталися по ній, і Джейка це що далі, то більш тривожило, та раптом Юк загавкав його ім’я:
— Ейк! Ейк-Ейк!
Вони підійшли до пухнастика, який стояв біля прочинених дверей з написом «РІВЕНЬ С». За ними починався коридор. Юк трохи пройшов уперед, потім озирнувся на супутників. Очі в нього блищали. Побачивши, що вони не йдуть слідом, він від прикрості аж дзявкнув.
— Що скажете? — спитав Роланд. — Нам іти за ним?
— Так, — відповів Джейк.
— А на який запах він натрапив, знаєш? — поцікавився Едді.
— Мабуть, це щось із Догана, — відказав Джейк. — Справжнього Догана, що стояв на іншому березі річки Вайє. Де ми з Юком підслухали розмову тата Бенні і… ну, робота.
— Джейку? — стривожився Едді. — Ти як?
— Нормально, — сказав Джейк, хоча йому стало моторошно від згадки про те, як кричав батько Бенні. Енді, роботу-вістовому, вочевидь набридло бурчання Слайтмена, і він натиснув чи прищемив щось у чоловіковому лікті (можливо, нерв). І Слайтмен «заволав, мов та сова», як сказав би (з відтінком легкого презирства) Роланд. Але Слайтмену-молодшому вже було байдуже до цих земних справ, і саме спогад про нього, хлопчика, що колись був таким життєрадісним, а став холодним, як глина з берега річки, змусив сина Елмера затнутися. Так, смерть приходить до кожного, і Джейк сподівався, що, коли настане його пора, йому вдасться померти бодай пристойно. Зрештою, він уже мав у цьому сякий-такий досвід. Але моторошно йому ставало від думки про могилу. Про лежання в ній. Про те, що він лежатиме нерухомо й буде мертвий.