Твори у 12 томах. Том 06
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #6
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 06». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До шостого тому ввійшли роман «Мартін Іден» (Нью-Йорк, 1909), п’єса «Крадіжка» (Нью-Йорк, 1910) і статті: «Риси літературного розвитку» (опублікована в жовтні 1900 р. у журналі «Букмен»), «Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя» (обидві із збірки статей «Революція», 1910).
— Чим це тхне? — раптом запитала вона.
— Напевно, білизною. Марія пере, — відповів він. — Я вже звик до цього запаху.
— Ні, не те. Це щось інше, якийсь гидкий, затхлий дух.
Мартін потяг носом повітря.
— Я нічого не чую, крім тютюнового диму, — сказав він.
— Отож воно й є. Це жах! Чому ти так багато куриш, Мартіне?
— Не знаю. Знаю тільки, що курю більше, коли почуваю себе самотнім. До того ж це давня звичка. Я почав курити ще хлопчаком.
— Погана звичка, — докірливо мовила Рут. — Тут просто дихати неможливо.
— А це вже тютюн винен. Я курю тільки найдешевший. Але зачекай-но. Ось одержу чек на сорок доларів і такого куплю, що й ангели не крутитимуть носом. А воно таки не погано — два рукописи прийнято за три дні! Ці сорок п’ять доларів стане мені на всі борги.
— І це за два роки роботи? — дорікнула вона.
— Ні, за неповний тиждень. Будь ласка, дай мені он того зшитка край столу, в сірій палітурці. Я в ньому облік веду.
Він узяв зшитка й почав швидко його гортати.
— Так, чотири дні на «Передзвін» і два на «Вир». Сорок п'ять доларів за тиждень — це сто вісімдесят за місяць. Де б я міг одержувати таку платню? І це ж я тільки починаю. Мені б і тисячі не вистачило, щоб купити для тебе все, що я хочу. Навіть платні в п’ятсот доларів мені було б замало. Ці сорок п’ять доларів лише почин. Дай мені тільки вибитися. Тоді в мене аж курітиме.
Рут не зрозуміла його простомовної метафори і знов заговорила про тютюн.
— Та ти й тепер куриш забагато, а гатунок тютюну тут нічого не зарадить. Курити — це взагалі погана звичка. Ти наче димар, чи комин ходячий, або живий вулкан. Це просто жахливо! Любий Мартіне, ти ж і сам це розумієш!
Вона нахилилась до нього і глянула благально, а він, побачивши зблизька її ніжне личко й чисті блакитні очі, знову відчув свою мізерність перед нею.
— Я хочу, щоб ти кинув курити, — прошепотіла вона. — Прошу… ради мене.
— Гаразд, кину! — вигукнув вій. — Я зроблю все, що ти скажеш, моя люба, все!
І тут її облягла велика спокуса. Побачивши, як легко й покірно йде він на поступки, вона подумала, що коли б зараз попросила його кинути писати, він виконав би її бажання. Слова ті були вже в неї на устах. Але Рут їх не вимовила — просто не насмілилася. Вона тільки пригорнулася до нього й прошепотіла:
— Ти ж знаєш, що я прошу цього зовсім не ради себе, а заради тебе самого. Курити тобі зле. Та й узагалі не годиться бути рабом, тим паче рабом звички.
— Але я навіки твій раб, — усміхнувся він.
— Тоді я відразу ж почну наказувати.
Вона дивилася на нього пустотливо, хоч у глибині душі жалкувала вже, що не попросила про те, чого найбільше хотіла.
— Я готовий коритися вашій величності.
— Гаразд. Ось мій перший наказ: голися щодня. Глянь, як ти подряпав мені щоку.
Отже, все закінчилося пестощами й любосним сміхом. На одному вона вже наполягла, а за один раз домагатися більшого не зважилась. Вона трохи задовольнила свою жіночу гордість тим, що змусила його кинути палити. Іншим разом вона вмовить його піти на службу, бо він же обіцяв у всьому виконувати її волю.
Рут підвелася і почала оглядати кімнату. Вона придивилася до виписок, розвішаних, немов білизна, на мотузках, ознайомилася з блоком, за допомогою якого Мартін підтягав під стелю велосипеда, і дуже засмутилася, побачивши під столом купу рукописів, що нагадали їй, скільки він змарнував часу. Гасниця гості дуже сподобалася, але, зазирнувши на полиці, вона не знайшла там ніяких харчів.
— Ой бідненький, тобі ж нічого їсти! — вигукнула вона ніжно й співчутливо. — Ти, певно, голодуєш?
— Я тримаю свої продукти у Марії. Так зручніше, — збрехав Мартін. — А з голоду я ще не помираю. Ось глянь!