Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Але ці гори породи були всього-на-всього знаком того, що моорська каменоломня вичерпала себе. З кожним вигризеним зі скель кубометром темно-зелений граніт ставав усе крихкішим, його пронизували жили тріщин, що бігли так плутано і безсистемно, як вектори тектонічних сил, які в доісторичних катаклізмах скинули цю корінну породу, а потім протягом епох видавили її на поверхню крізь м'які лінзи вапняків Кам'яного Моря.
Там, де за кращих часів відбивали, різали і обробляли величезні блоки, тепер з-під кайла, канатної пилки та бура сипалися на розкривальні тераси лише великі та малі уламки, сміття, яке, пройшовши крізь каменедробарку, більш-менш було придатним лише на те, щоб засипати вибоїни на ґрунтових і гірських дорогах та зводити дамби на заболочених прибережних луках.
На рівнині потребували блоків — так, саме блоків! — махін, з яких можна було висікати пам'ятники жертвам війни та все нові й нові статуї мироносця та його генералів. На рівнині були потрібні кам'яні стовпи для колонад поминальних домів і плити для меморіальних дошок, здоровенні, немов ворота. А жорства? Жорстви та ріні унизу й без того було досить. Нема для чого возити з гір. Від першого снігу минулої зими великовантажні армійські транспорти у приозер'ї не з'являлися. Жорства та каміння як лежали, так і лежать.
Спершу говорилося, що відправку затримано через небезпеку сходження лавин в ущелинах, потім посилалися на небезпеку селевих потоків під час танення снігів, та й чутки про заміновані віадуки і майбутні напади банд були новими й новими обґрунтуваннями того, чому вантажний автопоїзд з рівнини, порушуючи всі терміни, все не прибуває. Правда була значно простішою, і тепер, серед гучного обурення біля конторського барака, пропустити її повз вуха було неможливо: каменоломню буде зачинено. Зачинять її! Ось побачите, зачинять нашу каменоломню!
Якби не розважливість майстра-підривника, Берінгові того дня тільки й лишалося б, що збройно боронитися від люті тих, хто там зібрався. Саме майстер зумів настільки вгамувати звільнених, що вони випустили з рук камені і стали по черзі підходити до платіжного столу в конторському бараці, отримуючи там шорсткі брунатні конверти з продуктовими картками й кількома грошовими купюрами — залишок заробітку. Проте на всі запитання про закриття кар'єру майстер відповідав, повторюючи слова Собачого Короля: роботи в каменоломні на всіх уже не вистачає.
Що ж виходить, і доріг більше ніде не будують? І залізничні насипи на рівнині не потрібні вже? Майстер стинав плечима.
Нічого не вдієш, така ось історія з моорським гранітом. Десятки років темна зелень цього каміння була гордістю всього приозер'я, її навіть відобразили у гербі регіону як яскраве поле для стилізованої під мисливський ніж риби і шахтарського молотка… Адже ще минулого року секретар вивішував на дошці оголошень експертний висновок геолога: темно-зелений граніт, який можна порівняти за кольором із місцевим, крім відвалів Кам'яного Моря, можна знайти лише на одній-єдиній ділянці узбережжя Бразилії. Крім Моору — лише в Бразилії! І все це має тепер скінчитися?
— Не скінчиться, — сказав майстер, — лише зміниться.
Не скінчиться, підтвердив Охоронець, з полегшенням видихаючи кожну фразу, що падала замість граду каміння. Можливо, коли-небудь під час подальших видобувних робіт буде виявлено нову компактну жилу граніту, він, мовляв, сам чув, як Амбрас говорив про тимчасове призупинення…
— Так я тобі й повірив! — перебив його один зі звільнених і плюнув на платіжний стіл.
Ніхто не вірив такому втішанню. І ніхто — жоден із завтрашніх безробітних і жоден з тих, кому пощастило, — до каменедробарки вже сьогодні не повернувся. Як під час страйку, люди стояли серед куп жорстви та ріні, сиділи на траві під блідо-блакитним весняним небом, порівнювали вміст своїх конвертів, вели обмін: продуктові купони міняли на шнапс і тютюн, і чекали — востаннє усі гуртом — на «Сплячу грекиню», яка, немов у звичайний будень, прибула, глухо пихкаючи, аж увечері, щоб переправити їх на моорський берег.
Цього разу й Охоронцеві не лишалося нічого іншого, як піднятися на облавок разом із робітниками; Амбрас і пором так і не з'явилися, він марно чекав на них всю другу половину дня. На шляху назад він стояв один біля поручнів і слухав ритмічний звуки гребних коліс, ніби ритми якогось великого барабана. Майстер-підривник, виконавши всі розпорядження Собачого Короля, недвозначно показав, на чиєму він боці, і тепер знову сидів на кормі разом із робітниками.