Хвороба Кітахари

Колона проорювала в зимових снігах широкий слід, і Берінгові дуже хотілося рвонути за нею прямо до водолікарні, але він стримався. Замість того, брязкаючи ланцюгами, доїхав до секретаріату і повідомив про смерть матері. Вікна контори були досі забиті. Секретар поставив печатку на свідоцтво про смерть і сказав, що для похорону нині вже пізня пора, напевно… Чи ні?

— Ні, — сказав Берінг.

То, може, привезти з Гаагу народного місіонера чи хоча б проповідника громади спокутників? Секретар не розумів, звідки такий поспіх. А духовий оркестр?

Ні проповідника, ні оркестру. Охоронець відмовився від усього, що заведено за звичаєм. Йому потрібні лише один-два помічники, щоб вирити могилу, і ще двоє, щоб нести труну.

Вже смеркало, коли Берінг і троє роботяг з буряківницького товариства опускали домовину в бездонну, здавалося, глибину. Мотузки виявилися для цієї могили надто короткими.

— Що будемо робити? — спитав один із них.

— Відпустимо мотузки, — сказав інший.

Усі троє були напідпитку. За пляшку шнапсу і шість десятків армійських цигарок вони всю дорогу з Ковальського пагорба до Моорського цвинтаря крокували поруч з «Вороною», слідкували, щоб абияк прив'язана труна на звалилася з даху авта; могилу вони копали по черзі. Коли наостанок настала черга Берінга, вони відійшли в затишок, до кам'яного, освітленого свічками поминального дому біля каплиці Воскресіння, пустили по колу пляшку і цигарки зі світлим тютюном, які в Моорі можна було виміняти практично на що завгодно. Потім пляшка спорожніла; вони, похитуючись, знову побрели до могили і виявили, що цей псих із Собачого дому цілком зник у ямі. У відблисках двох траурних смолоскипів грудки землі вилітали з глибини і падали на відвал, який вже був значно вищим за будь-який могильний горбик на цьому цвинтарі.

Берінг не чув сміху роботяг. Один у ямі, він, задихаючись у риданнях, довбав мерзлу землю кайлом і лопатою, поки зимове небо над головою не стало тьмяним, обрамленим чорною глиною прямокутником; і раптом у плече влучила сніжка, а один із роботяг, про яких він і думати забув, гукнув йому, сміючись, з краю цього неба:

— Агов! Ти кого ховати зібрався? Коня?

Роботяги витягли цього психа з ями, дна якої вже не було видно. Потім вони всі, нахилившись над нею, дивилися, як труна зникла у темряві, захиталася на закоротких мотузках, але ось перший з них відпустив цю трикляту мотузку, за ним другий, третій, тільки Охоронець так і тримав у руці свій кінець, — труна шубовснула в глибину. Ще за мить ляснули по дереву мотузки. І настала тиша.

Навіть п'ятеро молільниць, що стояли біля підніжжя глиняного відвалу, і ті на мить перервали свої нескінченні апеляції до мучеників та святих і перехрестилися. Того вечора вони прикрасили поминальний дім свічками й гілками, в надії, що капітан з каральної експедиції, як усі його попередники, проінспектує моорські меморіали і, можливо, винагородить їхні старання розчинною кавою. Але замість капітана на цвинтар приїхала ця басурманська машина з труною ковалихи — втім, теж якесь різноманіття.