Стрибок у ніщо
- Автор: Беляев Александр Романович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Д. М. Прикордонный
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Стрибок у ніщо». Краткое содержание книги:
Про цю незвичайну міжпланетну подорож розповідає в своєму науково-фантастичному романі “Стрибок у ніщо” талановитий російський радянський письменник Олександр Бєляєв.
“Стрибок у ніщо” свого часу високо оцінив К. Е. Ціолковський. “З усіх розповідей на тему про міжпланетні мандрівки, оригінальних і перекладних, — писав великий учений, — роман О. Р. Бєляєва здається мені найбільш змістовним і оригінальним”.
Бурхлива гірська річка протікала біля самої ракети, перекидаючи і несучи уламки крижин і величезне каміння. Річка швидко підіймалася. її темно-бурі хвилі уже омивали нижні краї ілюмінаторів.
Цандер наказав закрити запобіжні щити: течія йшла під косим кутом до ракети. Каміння могло повибивати шибки у вікнах. Але не в цьому була головна небезпека.
— Якщо вода покриє ілюмінатори доверху, доступ зовнішнього повітря припиниться, — сказав він Вінклерові і Гансові.
Покинути ракету? Але про це зараз нічого було й думати!
— Треба спробувати зробити трубу і поставити її високо.
— Зробити неважко, матеріал є. Але легко сказати “поставити”, — похитавши головою, сказав Вінклер. — Тільки-но ми вийдемо назовні, нас змиє, як мух… І все-таки треба спробувати.
— Та чи витримає труба цей скажений натиск? — спитав Ганс. — Поставити трубу можна, і не виходячи назовні. Та ми й не встигнемо вийти: тільки один ілюмінатор на кормі ще не залитий водою. Поки ми поставимо трубу, заллє і його.
— Що ж ви пропонуєте? — спитав Цандер.
— Відсиджуватися.
— Але ж нас заллє.
— Хай заливає. Перетворимо наш зореліт в “Наутілус” і відсидимось під водою.
— Задихнемося!
— Не задихнулися ж ми в дорозі.
— Так, але в нас був запас кисню.
— А хто вам сказав, що в нас його немає зараз? — спитав Ганс і розсміявся. — Поганий вийшов би з мене капітан зореплавання, якби я не був передбачливий. Я вже зробив запас кисню з венеріанської атмосфери. Кисневі балони повні. Можна хоч зараз летіти назад.
Цандер похитав головою.
— Одначе, Гансе, це й для мене добра наука — бути передбачливішим. Але хто ж міг припустити, що весна тут така бурхлива і що нас заллє водою сезонних гірських річок!
— І я цього не чекав, — відверто признався Ганс. — А запаси зробив тільки тому, що на мене справив сильне враження випадок із Стормером, який намагався викрасти балон. Я вважаю, ми повинні вивести назовні тільки тонку водомірну трубку, щоб знати, коли спаде цей потік і можна буде відкрити ілюмінатор. Зараз я принесу трубку.
Ганс пішов.
Пасажири так і не знали, яка нова небезпека їх підстерігала.
Ганс, Вінклер і Цандер чергували біля трубки всю ніч.
О другій годині ранку з трубки полилася вода. Це значило, що рівень ріки піднявся принаймні на метр над стелею ракети,
— В цей час, якби не нові запаси кисню, почалася б смертельна паніка. Ракета нагадувала б безнадійно затоплений підводний човен. Але, на щастя, все обійшлося гаразд, і пасажири спокійно сплять, — сказав Вінклер.
— Що це? Наче підлога хитається? — спитав Ганс.
— Мабуть, знову землетрус, — мовив Цандер. — Ґрунт Венери ще дихає.
— Ні, це не землетрус. Ми відчуваємо не тільки поштовхи, але й плавне погойдування. Чи не спливла ракета?
Повільні похитування перетворилися на справжню хитавицю, що супроводилася поштовхами. Ракета оберталася. Підлога то зникала з-під ніг, то трохи підіймалася.
— Стихія сказилася, — нервово сказав Ганс. — Які титанічні сили несуть ракету?
— І куди? Може, в безодню…
— Ще добре, якщо в морську. Неприємно звалитися на каміння з стратосферних висот…
Пасажири прокинулися. Напіводягнені вибігали вони в коридор.
— В чому справа?
— Летимо.
— Куди летимо? На Землю?
Надзвичайної сили удар звалив усіх з ніг. Почулися стогін, зойки.
— Негайно лягайте в амортизаційні ящики! — наказав Цандер.
Цього разу всі без заперечень послухалися.
Минали напружені хвилини. Але поштовхи не повторювалися. Припинилася і хитавиця. Можливо, ракета застряла в ущелині або її викинуло на берег…
Ганс перший вибрався з ящика і кинувся до водомірної трубки. Вода не текла. Ракета стояла зовсім непорушно. Ганс наважився відсунути віконницю в кают-компанії.
Сліпучо-яскравий промінь сонця загорівся на стіні, на обличчі і руках Ганса.
— Хай тобі біс! Це сонце засліплює, мов прожектор! — радісно вигукнув Ганс, примружуючи очі. — А небо! Блакитніше, ніж земне, але трохи тьмяне, мабуть, від вулканічного пилу. Чи не він забарвлює сонячне світло і весь ландшафт у червонувато-жовтий колір?..
Ганс раптом голосно заспівав, радісно сповіщаючи:
— Вставайте, воскресайте з домовин! Сонце Венери вітає вас… земні покидьки! — додав він тихше.