Стрибок у ніщо
- Автор: Беляев Александр Романович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Д. М. Прикордонный
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Стрибок у ніщо». Краткое содержание книги:
Про цю незвичайну міжпланетну подорож розповідає в своєму науково-фантастичному романі “Стрибок у ніщо” талановитий російський радянський письменник Олександр Бєляєв.
“Стрибок у ніщо” свого часу високо оцінив К. Е. Ціолковський. “З усіх розповідей на тему про міжпланетні мандрівки, оригінальних і перекладних, — писав великий учений, — роман О. Р. Бєляєва здається мені найбільш змістовним і оригінальним”.
Температура в ракеті швидко підвищувалася.
Це був день великих радощів. У Стормера знайшлася ласкава усмішка навіть для Ганса.
Всі з’юрмилися біля вікна. Ракета стояла на кам’янистій рівнині, що лежала в міжгір’ї. Численні ручаї перетинали її в усіх напрямах. Лише кілька годин тому ця рівнина була річищем грізного і могутнього потоку, який ніс важку ракету, мов тріску. Рівнина замикалася пасмом гір з сніговими конусовидними верховинами. Ні рослин, ні птахів, ні звірів. Камінь і вода.
Ганс попросив пасажирів вийти з кают-компанії і відчинив вікно, тримаючи напоготові протигаз. Потягло теплим вологим повітрям.
— Дихати можна, — сказав він Цандерові і Вінклеру. — І сіркою менше тхне. Повітря дуже густе. А кисню, може, навіть забагато!7 Сміятися хочеться, наче від вина. Мабуть, весняним потоком нас знесло вниз, далі від вулканів.
Ганс виліз на раму відкритого ілюмінатора і спустив ноги.
— Під вікном лежить великий камінь, — сказав він. — Майже правильної еліпсоїдної форми. Наче велика шлюпка, перекинута догори дном. Поверхня його вкрита ніби лускою шестигранної форми, схожою на стільники в кілька шарів.
Вінклер виліз на стілець, щоб глянути.
— Вихід якогось венеріанського базальту, — зауважив Ганс і стрибнув на камінь.
Камінь раптом трохи піднявся ї поволі поповз угору. Ганс злякався.
— Плазуючий камінь! Венеріанська черепаха. А я думав, що це камінь.
З-під опуклого панцира раптом показалася плеската, вкрита дрібною сірою лускою голова завбільшки як голова бика і шия завтовшки як слоняча нога. “Черепаха” відповзла набік.
— Не до жартів! — вигукнув Ганс і скочив на кам’янистий ґрунт.
Оглянувшись назад, він перелякано скрикнув.
— Що там, нова потвора? — спитав Вінклер.
Ганс похитав головою і відповів:
— Ми на волосинці від загибелі. Наша ракета на краю урвища. Вся носова частина висить над безоднею. Від нас та й від ракети мало що зосталося б, коли б вона впала з висоти десятка кілометрів. Зате яке ідеальне місце для старту! Попереду немає гірських вершин. Шлях вільний, семафор відкритий. Лети хоч зараз. Та ви зійдіть сюди, не бійтеся, “черепаха” вже поповзла геть.
— Одна зникла, з’явилися інші. Глянь, скільки “каменів” ожило! — вигукнув Вінклер.
Рівниною поволі сунули незграбні істоти, які, можливо, щойно прокинулися від зимової сплячки.
— Цікаво, чим вони живляться. У них має бути слонячий апетит. А навколо тільки голе каміння. Людського м’яса вони, в усякому разі, не куштували. Думаю, ці створіння для нас не страшні.
І Ганс побіг до “черепахи”, яка щось шукала між камінням, повертаючи товстою довгою шиєю.
— От вона й знайшла чим поснідати.
Перед “черепахою” лежало щось горбате, дірчасте, мов губка іржавого кольору, завбільшки як ковдра і завтовшки з півметра, з нерівними, рваними краями. “Черепахи” почали шматувати краї цієї “ковдри” і жадібно їсти. Ганс скочив на “ковдру”, його підкинуло вгору, мов на тугих пружинах матраца. “Черепаха” злякалася і, задкуючи, відповзла.
— Мабуть, мох або лишайник! — кричав Ганс. — Пружистий, наче матрац.
Блоттон, Амелі, Делькро і Пінч через кілька хвилин приєдналися до Ганса. Мохи скрізь залягли між камінням. Одні були зовсім маленькі, завбільшки як подушка, інші — як величезний килим, деякі вкривали ґрунт цілими острівками. Так, харчів для “черепах” було досить.
Забувши нещодавнє хвилювання, пасажири ракети раділи сонцю, повітрю, теплу, простору, волі.
А невтомний Ганс уже зацікавився іншим. Він побачив у вузькій ущелині злежаний сніг і в ньому багато ходів.
— Що ви тут так уважно розглядаєте? — спитав Текер.
Сонце і його витягло на повітря.
— Тут повинні жити якісь “льодові кроти”, — відповів Ганс. — Бачите, в кризі ходи, лази, тунелі. Вони не природного походження. Подивимося, чи не з’явиться якийсь траншейних справ майстер.
Чекати довелося недовго. Зовсім чорне створіння, схоже на праску, раптом з’явилося з-під льоду, пробігло по граніту і з усього розгону врізалося своєю гострою мордочкою в льодову стінку, ввійшло в неї, наче це був не лід, а туман. З нового “тунелю” витекла вода, утворивши велику калюжу.
— Треба спіймати цього звірка, — сказав Ганс.
Ще одна тварина з’явилася з льоду, мокра, блискуча, вкрита парою. Ганс схопив її, але одразу ж скрикнув і кинув. Тварина швидко зникла.
— Вкусила? — запитав Текер.
Ганс мовчки показав долоні. На них і на пальцях були великі пухирі.
7
В атмосфері Венери досі не виявлено кисню.