Світ не створений

— Що?

— За фортепіано!

Піаніно було трохи відсунуте, а за ним — просмерджена дранка, колишня куртка, на якій — виводок.

— Ого — семеро песенят!

— Дивні вони — не схожі на собак.

— Тобто не схожі?

— Може, це вовки? Сірі такі, всі однакові.

— Та ну тебе, які вовки! Ми ж не в дикому лісі ходимо, а в хаті!

Ежен з Інною вийшли на вулицю, з обох боків якої щільно одна до одної стояло те, що колись називалося хатами. Інна тримала одного цуцика на руках, він чемно сидів. Ежен постійно робив заміри, адже буквально в метрі від чистого місця могла бути смерть. Широка сільська вулиця, перерізана каналами, хатки на островах, обривки асфальту. Інна поставила цуцика на землю — і він побіг у бік їхнього дому. Вдалині — поле, звичайне поле, за ним — ліс, звичайний ліс, за лісом — сонце, найзвичайніше у світі сонце.

Вони стояли на підвищенні, звідки було видно ще кілька хат на краю села — вже зовсім рознесених, з розтягнутими чорними колодами й проваленими дахами, згнилими балками, запущеними клумбами, де росли сині квіти.

— Що то там рухається? — питала Інна. — Там великий пес біля хати.

— Так, вівчарка!

— Може, зараз і люди з’являться.

— Сталкери?

— Або мародери.

— Стоп! Це вовк.

— Та ну!

— Я тобі кажу.

— То чому ми не втікаємо?

— Вовк-одинак нам не загрожує. Правда, це може бути та сама вовчиця, що лишила виводок біля піаніно.

— Та то не вовченята, а звичайні пси.

— Хто знає?

— Тоді нам краще в дім більше не заходити.

Ежен націлив рушницею у бік тварини й прижмурив око.

— Що ти робиш?

— Хочу застрелити.

— Не треба.

— Не заважай.

— Та ти не попадеш.

— Зате відлякаю.

І він стрелив у бік вовка, який їх нарешті помітив. Він зупинився, подивився у бік Інни й Ежена та побіг далі.

Інна глянула на сонце, потім знову на вовка. Раптом з лісу вибіг ще однин звір. За ним — інший. Вони з’являлися з осикових заростів, витікали звідти, як краплі отрути.

— Біжім, — крикнув Ежен. — Втікаймо звідси, вони нас бачать.

— Казала ж — не стріляй!

— Біжім!

Зовсім неподалік, на щастя, було велике приміщення. Воно виглядало ще зовсім не запустілим, а отже, могло мати двері, що зачиняються зсередини.

Вони швидко забігли в ту будівлю. Можливо, тут колись була скотобійня. Зі стелі звисали ланцюги з гаками — цей метал досі ніхто не забрав. Дозиметр не нагнітав. Вони забігли, але дверей не було, тільки завіси. Інна з Еженом вибігли на другий поверх. У першій же кімнаті з фанерними дверима, на яких писало «Службове приміщення», можна було забарикадуватися, однак дозиметр пропищав, що краще цього не робити.

З одного боку був дім, де народилася її мати. З іншого, у долині, — вовки досліджували закинуті приміщення й ніби не мали цікавості до цих двох. Але щось підказувало, що це не надовго.

— Там купа вовків. Там більш як десять звірів, я не можу точно порахувати, там ціла зграя, — передавала Інна дяді Колі по рації.