Тореадори з Васюкiвки

— Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка.

— А ти? Теж iще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозi.

— Ти давай-давай, не балакай! — роздратоване повторив Будка.

— На! Дуже вiн менi треба… — Вовка витяг iз кишенi годинника…

Менi радiсно забилося серце. Нарештi! До останньої митi я боявся, що станеться щось i годинника я не побачу.

Будка взяв у Вовки годинника i простягнув менi (видно, вiн сам власноручно хотiв його вiддати):

— Бери!

— Спасибi! — якось саме собою вихопилось у мене.

— Будь ласка, — нiяково буркнув Будка.

Я не поклав годинника в кишеню. Я не довiряв бiльше кишеням. Я затиснув його в руцi. Я вирiшив не випускати його з руки, поки не прийду додому i не покладу пiд подушку. Нiяка сила не змогла б одiбрати у мене зараз годинника.

Ми пiшли назад тiєю ж дорогою. Знову попiд муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цiлковитiй темрявi, ледь розбавленiй двома жовтими плямками лiхтарикiв (тiльки тепер один з них був Вальчин, — Будка свого розбив у колодязi).

— Звiдки ти знаєш, що годинник не наш? — нарештi спитав я.

— Ми все знаємо… — таємничо сказав Будка.

— Та нi,серйозно.

— Та це її брат, — вiн кивнув на Вальку, — сказав його братовi, — вiн кивнув на Вовку, — от i все. Вони дружать…

— А-а…

— Слухай, Будко, — сказала раптом Валька, — а чого ти подерся в колодязi нагору? Ти ж мiг через нижнiй тунель вийти на схили.

— Та! — махнув рукою Будка.

— Що «та»! Серйозно.

— А що, як вони пiшли б не в той бiк? I заблудили б? Вiдповiдай, еге ж? У них же нi лiхтарика, нiчого.

— I пiстолета не побоявся?

— А я б кричав…

Ти диви! То цей Будка майже герой — лiз нас рятуватиi Отут i розберись у людях.

Нiби негативний тип i раптом… Нi, не так воно просто сказати, що людина — негативний тип.

— Слухайте, — сказала Валька, — а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамваї не ходять.

— А що там добиратися! — сказав Будка. — Спустяться до бульвару Дружби, а там по автострадi — i до Печорського мосту. Я їх проведу. До клумби… Чао!

— Чао! — сказав Вовка.

— Пока! —сказала Валька.

— Бувайте! — сказав Ява.

— На добранiч! — сказав я.

Ми розiйшлися. Валька пiшла у свiй флiгель (через чорний хiд). Вовка пiшов у лавру (вiн жив на територiї лаври). А ми пiшли з Будкою. Ми пройшли проз одну велику цегляну арку — тунель, проз другу, потiм спустилися вузькою вибрукованою нерiвними кругляками вуличкою. I все це мовчки, без жодного слова. При Вовцi й Вальцi Будка був досить говiркий, а як лишився сам — замовк. Все-таки вiн вiдчував себе дуже незручно перед нами. Та й нам хотiлося мерщiй попрощатися з ним. Коли ми дiйшли, нарештi, до автостради. Будка сказав:

— Iдiть отак прямо — вийдете якраз до Печерського моста!.. Чао! — змахнув вiн рукою.

Страх не люблю я, коли хтось говорить, а я нiчого не розумiю. Що б йому таке вiдповiсти? Та думати було нiколи.

— Цоб! — сказав я.

— Цабе! — пiдхопив Ява.

Це прозвучало, по-моєму, досить переконливо. Я певен, що городянин Будка сприйняв наше «цоб-цабе» як якесь жаргонне вiтання. Бо всерйоз помахав нам рукою i пiшов назад. А ми потелiжилися по автострадi.

— Та якщо ви думаєте, що на цьому нашi нiчнi пригоди закiнчилися, то ви погано думаєте, не те думаєте.

Ми пiдiйшли до тiтчиного балкона Вiрьовка наша була на мiсцi. Будинок давно спав, навiть тi вiкна, де гуляли новосiлля, вже не свiтилися.

Ява за своєю звичкою хотiв був лiзти першим. Але я рiшуче вiдштовхнув його — забув, чи що? — я ж сьогоднi перед веду, от iще? Дурень я, дурень! Якби я знав! Але я нiчого не знав.

Я полiз угору. Далися-таки взнаки силовi вправи по витяганню Будки. Важко було лiзти, дуже важко, я й не думав, що так важко буде. Всi м'язи мої тремтiли и болiли. Руки терпли; плечi наче хто ножем рiзав; ноги весь час губили вiрьовку, i я безладно меiляв ними, як розповите немовля. Якихось три метри — i ганi тортури (спасибi хоч, що будинок малогабаритний: висота стелiт два сiмдесят п'ять!). Долазячи до балкона, я вже хукав i хекав, мов насос. Ще трохи, ще трохи, i я схоплюся за залiзне перехрестя балконних поручнiв. I раптом надi мною пролунав зойк. «Злодiї!» — i я побачив бiлу пляму у чорному проваллi вiдчиненого поруч з балконом вiкна (то було вiкно кiмнати, де спали дядько з тiткою). Бiла пляма враз зникла. А далi все сталося так блискавично, що я не встиг отямитись. На балконi з'явилася, наче привид, бiла тiтчина постать у нiчнiй сорочцi В руках у неї було щось чорне. Тiтка перехилилася через поруччя i з вигуком: «А на ж тобi!» — вихилила те чорне просто на мене Щось гегепнулось менi на голову i полилося на очi, за вуха, за комiр, у штани i аж до п'ят. Я вiдчув на губах знайомий солодкий смак i зрозумiв — тiтка вихлюпнула на мене з каструлi свiй улюблений вишневий компот, що стояв на балконi. Ошелешений, ледве тримаючись за вiрьовку, я одфоркувався й одпльовувався, струшуючи з голови вишнi.