Бурецвіт

— Лісниче! — покликав ватажок. — Лісниче! Лісниче-е!

— Чого вам треба? — долинуло звідкись з-поза хати.

— До тебе гості.

— Я нікого не запрошував!

— Ну вийди на хвилинку!

— От уже!…

За півхвилини з-за будинку вийшов чоловік у робітничих штанях і садових рукавицях. Обличчя його важко було розгледіти через крислатий капелюх, насунутий на очі.

— Чого вам треба… Що?! — отетерів він, побачивши нас. — Хто це в дідька такі?

З-під капелюха запитально виглядав шнобель.

— Це шукачі орхідеї.

— От як… а скажи-но мені, друже мій Джерел, чи мають вони зараз стовбичити тут, біля мого дому, чи бовтатися на гілці?!

— Ми не змогли стратити їх з об’єктивних причин, — відповів присоромлений ватажок.

— Он як, чума на ваші голови!

— Чому ви бажаєте нам цього смертельного інфекційного захворювання? — дорікнув Терн.

— Вони захопили Терна, — сказав ватажок.

— Що? Ну і хай приріжуть цього бовдура! — капелюх разом із носом рішуче мотнувся вбік.

— Ви маєте вислухати нас, — подав голос шукач.

— Справді?

— Так. Урешті-решт, вам довірили оберігати квітку, доки я не прийду по неї.

Садівник поправив капелюха, і ми побачили його засмагле обличчя та сіро-блакитні очі з вельми сердитим виразом.

— І оцей вискочень — шукач?

— Так, я шукач.

Садівник підійшов до нас.

— Хлопці, скажіть їм, скільки таких розумників ви встигли повісити?

— 12 партій, — відповів Терн.

— 12 раз сюди заявлялися засранці, що називали себе шукачами і хотіли викрасти орхідею!

— Та ви, мабуть, думали, що рано чи пізно мають з’явитися справжні шукачі, — втрутилася я.

— Цей тип ніяк не тягне на справжнього, — похитав головою Садівник.

— Звідки ви знаєте? Перевірте мене! — сказав шукач.

Садівник розсміявся.

— Нащо? Вигляду твоєї нахабної пики цілком достатньо.

— Мені його пика теж не подобається. І все ж таки він — шукач, — сказав Мереж. — Це просто ще одне свідчення того, що світ — недосконалий.

— Пане Тіньслів, ви ж Садівник, а не фізіономіст, — сказала я.

Він поглянув на мене.

— Ви оберігали квітку не просто так. Ви оберігали її для нього.

Садівник підійшов до мене впритул і промовив:

— А ви, певно, провідник. Цікавий вигляд. Трусики з ведмедиками… ностальгійно.

«Які жахливі люди живуть у цій місцині», — подумала я.

— Ви, певно, ніхто інша, як Лірина Сонніч… — провадив він, — відомий персонаж. Така собі розумна дівчинка, яка змінила прізвище і, замість мандрувати світом, супроводжуючи шукачів, відкрила гарнесеньку крамничку на гроші покійного батька, про якого більше і не згадувала.

Я була вражена.

— І нащо ті мандри та неприємності, так? Набагато краще кактуси підливати, — вів він далі.

— То ви…

— Що?

— То ви знаєте, що ми справжні шукачі! — вигукнула я.

— Ви? Ні… які з вас шукачі…

— Ви ж знаєте, що я провідник.