Бурецвіт

Вони махалися вже другу годину. Ми встигли з’їсти перше, друге та десерт, напитися вина, а після цього розвалилися на травичці та слухали, як вожай лісових розбійників філософствує вголос.

— Ця вся природа — це чудово, справді. Чисте повітря, чиста вода. Але у великому шумному місті теж є свої принади. Мені інколи бракує чогось такого урбаністичного. Ще винця?

— Нє… — протягнула я. — Ми з не дуже великого міста.

— Ми з Нічного, — сказала Перла.

— А, то це відоме місто, з нього походив Сонніч.

— Угу… — мляво підтвердила я.

— Ага, і ліве більше, так, — сказав він Перлі, що розминала йому плечі. — Ой, дівчата, ви — диво!

Мереж, на наше прохання теж добряче нагодований, мирно дрімав під деревом. Парубки в зеленому здебільшого розбрелися хто куди.

— Тримайтеся подалі від урвища! — гукнула я супротивникам. Вони вже стомилися і самі не помітили, як наблизилися до краю урвища.

— Вони вже нічого не тямлять і нічого не чують, — позіхнув вожай.

— Обережніше!

Я сіла.

Хлопці вже лупилися на самому краєчку. Шляхетний парубок атакував, Бурецвіт відступив, і одна нога його виявилася занесеною над порожнечею. У цей момент шляхетний парубок завдав чергового удару, шукач відбив його і полетів у прірву.

— Ні! — я кинулася до краю.

— Ой, вибачте… — пробурмотів шляхетний парубок.

Бурецвіт зачепився за уступ скелі і тепер висів на відстані приблизно півтора метра від обриву.

— Тримайся!

Я лягла на землю і спробувала дотягнутися до нього рукою.

— Ну от, — сказав вожай, що тільки-но підбіг.

— Витягніть його! — крикнула я.

— Терне, що кажуть з цього приводу наші правила?

— Ну, вони, здається, нічого не кажуть. Може, просто почекаємо, доки доля розпорядиться, жити йому чи ні. Тобто, доки він упаде? — сказав Терн, носком черевика сколупуючи камінчики на голову Бурецвіта.

— Ай! — крикнув той.

— Припиніть! — гукнула я і вдарила Терна по ступні. — Допоможіть мені!

Я знову спробувала дотягнутися до Бурецвіта, але марно.

— Давай руку!

— Не можу!

— Лірино, ну нащо тобі цей тип? — спитав вожай.

— Мотузка, потрібна мотузка! Дайте мотузку!

— Ми давні люди, звідки в нас мотузка? — сказав Терн.

— Невже ви так і будете стояти?! Потрібно врятувати його! — сказала Перла і штовхнула вожая.

— Обережніше! — промимрив той. — Я над прірвою.

— Але йому зараз гірше, ніж тобі, чи не так? — не вгавала Перла.

— Ага, що приємно.

— Бурецвіте, ти насправді не такий вже поганий був хлопець! — кричав Мереж з-під свого дерева.

— Мотузку мені дайте! — завищала я.

— Нема мотузки, — сказав вожай.

— Ви підступні!

Я вдарила його п’ястуком по пальцях ніг, хоча він не скидав камінчиків.

— Ай, дівчата, досить мене бити!

— Сподіваюся, ти не будеш мститися мені з того світу! — горланив Мереж.

— Буду! — крикнув шукач.

— Чортівня!

— Скатертина, скатертина! — я повернулася та вказала на скатертину, на якій ми обідали. — Несіть її сюди!