Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— А я? — незадрволено втрутилася Ліда.
— Ну, безумовно, це запрошення стосується і вас, Лідо. Правда, Варкане? — І Дмитро Борисович ще раз звернувся до молодого скіфа. Той вислухав його і радісно кивнув головою. Він дивився на дівчину з красномовним проханням. Ліда навіть трохи зніяковіла.
— Щось мені здається, що Варкан ставиться до нашої Ліди в усякому разі не менш прихильно, ніж до Артема — сказав, лукаво посміхаючись, археолог. — Та ви не червонійте, дівчино, це ж цілком зрозуміло. Він людина ввічлива, гостинна… Я от тільки побоююся, як би не вийшло через це якихось суперечок. Самі розумієте, товариші, Гартак цікавиться Лідою, Варкан теж… трошки цікавиться. Ну, а скільки мені щастило помітити, на світі є ще один юнак, комсомолець, який теж ні в якому разі не схоче відступитися від неї…
— Дмитре Борисовичу! — в один голос пролунало подвійне заперечення. — Що за жарти?..
— Гаразд, гаразд! Це ж тільки між нами, по секрету, щоб ніхто не чув. Так от, що відповісти Варканові?
— Що відповісти? Та хіба не ясно?..
— Я охоче, — заявив Артем.
— А як ми з вами, Іване Семеновичу? Справа в тому, що є ще одна пропозиція. Сколот просив передати вам, що він хотів би показати чужинцям дещо з своїх скарбів. І, правду сказати, мене особисто це більше цікавить, ніж блукання верхи по лісу, бодай і в розшуках дикого кабана. Я, знаєте, не мисливець… А скарби Сколота — це, мабуть, досить рідкісне видовище… Отож, Іване Семеновичу, як ви вирішуєте?
— Гадаю, що ви маєте рацію, — відповів геолог. — Я також більше цікавлюся пропозицією Сколота. А ви, Лідо?
Дівчина на хвилину задумалась. Їй було цікаво і подивитися на скарби Сколота, і взяти участь у полюванні, особливо після такого дружнього запрошення симпатичного молодого скіфа. Втім, скарби ж не зникнуть, а полювання може не повторитись! І Ліда рішуче відповіла:
— Я краще з Артемом…
— І Варканом?.. Ні, ні, я взагалі, між іншим, — засміявся Дмитро Борисович. — Добре. Тоді ми тут розлучаємось. Іван Семенович і я повертаємося до стійбища, а ви з Варканом вирушаєте на полювання. От тільки як ви зможете з ним порозумітися?..
— Нічого, Дмитре Борисовичу, під час полювання розмовляти ніколи, — жартома відповів Артем. — Там діяти треба.
— А з якою ж зброєю ми поїдемо на полювання? — спитала Ліда. Справді, якщо Варкан і його товариші були озброєні дротиками, луками й короткими мечами-акінаками, як пояснив Дмитро Борисович, то в Артема й Ліди ніякої зброї поки що не було.
— Хм… справді, в мене щодо зброї не густо, — мовив юнак, виймаючи з кишені свій маленький складаний ножик. — Ця річ, наприклад, навряд чи буде корисною при полюванні на дикого кабана.
— А в мене і такої немає, — додала дівчина.
Зрозумівши, в чому річ, Варкан подав знак двом воїнам. Вони зняли з себе акінаки й передали їх Ліді та Артему. Юнак спритно підперезався шкіряним поясом, на якому висів акінак. З Лідою справа була складніша. Її тоненьку талію довелося обкрутити поясом двічі. Варкан тим часом розмовляв про щось з Дмитром Борисовичем.
— Варкан каже, — переклав археолог, — що це лише про всяк випадок. Він хотів був нагородити вас обох ще й луком, і стрілами, і дротиками. Але я запевнив його, що ви не звикли до такої зброї. Правда? А як же вам, Лідо, пасує такий меч-акінак при боці! Просто амазонка на коні, та ще така войовнича, що кабан злякається самого вигляду!..
— І завжди ви щось вигадуєте, Дмитре Борисовичу, — ніби незадоволено відповіла дівчина. Але, сказати щиро, їй і самій подобалося тримати руку на держаку акінака. І справді, шкода, що Дмитро Борисович загубив свій фотоапарат…
— Увага! — раптом голосно скомандував Артем. — Слухати мої накази! Мечі-акінаки вго-ру!
Клинки блиснули в повітрі.
— Рубай!
І Артем блискавично крутнув акінаком над головою. Проте цього разу Ліда не підтримала його.
— Нам поки що нема кого рубати, товаришу командире. Одставить! — відповіла вона, покосившись на Варкана: чи не сміється він з цієї дитячої вихватки Артема? Але молодий скіф тільки добродушно всміхнувся, дивлячись на них.
— І справді, Артеме, побережіть ваші сили, — всміхнувся й Іван Семенович. — Бачите, уже час вирушати.