Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Вона підібрала волосся й показала запечену подряпину. Галька зареготала.
– Це, мабуть, тебе пес поцілував!
Куца Наталка посутеніла й зирнула на Гальку зизом.
– Треба на роботу збиратися, – сказала Галька. – Ввечері посидимо!
– Да, погода сьогодні хороша, – мовила куца Наталка й подивилася туди, де розгулював чорногуз із трьома воронами. Певне, він щось таки балакав із ними, бо весь час помахував головою.
– Ач, який мудрагель, – сказала куца Наталка, примружуючись. Кажуть, він і за людину не дурніший...
9
І ходив по березі чорногуз, саме там, де не було людей, зате водилося досить жаб та риби, яка запливала на мілке. Три ворони – гарні жони покірно сиділи на березі, посхилявши голови набік і чекали, доки їхній дивний чоловік не кине їм потрави. Чорногуз ловив жаб та й кидав їх жонам, а ті навіть кісточки ковтали. Зате мусили вислуховувати чорногузове буркотання, адже не був він зі своєї долі задоволений.
– І все-таки, – казав чорногуз, – не все у нас із вами добре. Не знесете ви яєць і не висидите пташенят, бо й пізно для того. Не побачу я, відтак, і тих, що мали б народитися од нашого з вами шлюбу.
– Зате ми не покинемо тебе, – сказала перша ворона.
– Авжеж, – притакнула друга. – Окрім того, мусиш радіти, що їмо твою їжу.
– Так, так, – каркнула третя. – З нами ти зовсім забув, що таке самотність. А чи ж цього мало?
Тоді закинув чорногуз дзьоба вгору й зирнув на небо, на якому сьогодні ані хмарини не було, й подумав він, що саме тому таке сіре на ньому пір’я – довго не було дощу. Відтак попросив він у неба дощу, бо коли не станеться того, не обмиє із себе бруду і його біле поступово зрівняється з чорним, отже, сам стане як ті його уявні діти, котрі мали б народитися од шлюбу з воронами...
Про це думала куца Наталка, сидячи на долішній приступці Гальчиних сходів; Галька в цей мент мовчала, бо задивилася раптом на двір, що лежав через дорогу. Там стояв, роздягшись до пояса, Олексій, зігнувся біля умивальника і обмивався. На порозі зупинилася його мати й щось говорила – Олексій вряди-годи повертав до неї мокре обличчя і щось одповідав. І здалося Гальці, що вони балакають там, у тому дворі, про неї, і всміхнулася вона поблажливо, адже не була злостива. Подумала і про сьогоднішній сон, був він чудний-пречудний: приснилося їй, що саме цей Олексій переступив її порога з рябенькою курочкою під пахвою, і рябенька курочка привітно поквоктувала. Галька навіть розуміти почала той квокіт, що линув із-під пахви мовчуна, – оповідала їй курка щось про ніжні почуття, приязнь та дружбу. Галька розсміялася, згадуючи той натхненний квокіт, аж повернулася до неї куца Наталка й зирнула круглими, холодними очима.
– Чого це тобі так весело стало? – спитала вона.
– Та от дивлюсь, як той бастрюк умивається. Мов кіт...
Але куца Наталка сиділа внизу й не бачила, як умивається Олексій. Вона насупила брови і глянула туди, де годував чорногуз ворон – гарних жон.
– Дуже милостива ти, як подивлюсь, – сказала куца Наталка, і собака глянув на неї крізь штахетини хвіртки, писнув тоненько й заматиляв хвостом. – Я йому ні за що такої ганьби не вибачила б...
– А хто тобі сказав, що я вибачила? – спалахнула Галька.
– Бо передумала в суд подавать, – різко сказала, ніби каркнула куца Наталка і розсерджено звелася, та й собака в неї того просив.
– Хто тобі сказав, що я передумала? – вже не так гостро вигукнула Галька. – Я тільки сьогодні туди не піду, бо в них сьогодні нещастя...
– Завтра ти теж нікуди не підеш, – сказала куца Наталка й відчинила хвіртку, де вже застоявся пес, який, побачивши, що господиня таки зважила на його прохання, аж під ноги їй постелився. “От хто в мене справжній друг”, – подумала куца Наталка й пішла стежкою вниз, щоб поблукати по березі й назбирати собі на спідницю, а собаці на хвоста чергову партію колючого насіння...
Галька знову подивилась у двір навпроти, Олексій утирався білим, аж лискучим рушником.
– Я оце думаю, – сказала від порогу мати, – що це нещастя послано нам не спроста. Чує моє серце: винуватий ти, от тобі й віддалося...
– Таке скажеш! – без запалу озвався Олексій. – Може, піти їй у ноги поклонитися?
– Кланяться не тра, – мовила мати, – а вибачитися піди. Он ціла вулиця зараз проти тебе.
Але це було перебільшення: ціла вулиця, за винятком куцої Наталки, Гальки і їх самих, стояла в цей мент у черзі по сметану, молоко і копчену рибу біля обшитої зусібіч дошками будки. Ціла вулиця таки обговорювала вчорашню подію, але єдності у своїх судженнях не мала. Ті, котрі жили на чітному боці, казали, що має рацію Олексій, а ті, котрі жили навпроти, що права таки Галька. Тільки один маленький, який стояв у тій черзі останній, не казав нічого. Був він із долоню завбільшки і мав на голові таку густу й пелехату чуприну, що й личка не було з-за того видно. Він тримав в одній руці крихітного бідончика на молоко, а в другій ще крихітнішу баночку, прикриту білою, поліетиленовою накривкою.