День гніву

Воєвода підвівся й заходив по кімнаті. Сап’янці його скрипіли. Спинявся біля столу, брав інжир, фініки й знов, схвильований, ходив по коверці.

— Муравець є такий, шляхетка, — говорив воєвода, — листа мені його показали — так цей шальвіра, донощик просто пише: продався козакам Кисіль, хлопи хочуть його королем мати, єдина рада, каже той шальвіра, Кисіля на паль вбити…

«Навіщо він це все мені говорить?» — подумав Рославець і глядів знуджено в стелю. Кисіль зукоса міряв його і знов гнівно заговорив:

— Матлярі, зрадники, наклепники! Самі довели ось до якого нещастя Корону, а мене роблять офірним цапом.

І тихіше, злагіднівши, жаліючись:

— Що більше служу моїй отчизні, non parcendo[301] і здоров’я, й убогого майна, тим більше очорнюють мене зависливі й безрозумні люди своїми язиками…

Підкотив очі, зложив долоні, як до молитви, й помовчав.

— То виходить, — глумливо, але ґречно сказав Рославець, — що мусиш, ваша сенаторська мосте, мати великий мир у козаків…

— Мусив би, аякже, — гірко сказав Кисіль, — знає, повинен знати пан Богдан мої старання для нього, приязнь мою до хороброго Війська Запорозького й палкий — ох і палкий же! — амор[302] до бідної, лементуючої матки-України. Та що з того, мій магістре, у черні я — пан, кролевеня, сенатор, козаки ж закидали мені (оноді[303] в листі до Четвертинського), що хоч релігії я й грецької, але цноти не козацької й радий, мовляв, усіх козаків утопити в ложці… Така моя приязнь з паном Богданом і його неслухняними дітьми… А я радий їх пригорнути всіх, всі мені любі, всі мені рідні…

— Завелике серце, мості воєводо, — сказав Рославець, але Кисіль не збагнув, чи не хотів збагнути його глузування.

Воєвода розжував фініка, поглянув у вікно, послухав, як вибив годинник.

— Дивись сюди, мості Рославче, я тобі те кажу, бо подобаєшся мені. Я тобі всі справи викладаю, як синові, щоб знав, щоб навчався. Велике гноблення нам було від Корони — це правда, нема що казати; кривди й безправ’я багато. Мусив підвестись оборонець, заплакані очі отчизни обтерти — а то є пан наш Богдан. Але, гадаю, що гіршого він хоче, більшого рекуперує[304] й те хотіння з дня на день потужніє…

— Який же замір може бути у Хмельницького, мості каштеляне?

— Відграничення України від Корони — от як гадаю. Урядовців своїх у здобутих містах Хмельницький вже садовить, таємні пересправи починає вести з потенціями, окрему козацьку Річ Посполиту хоче учинити… Лихо від Корони, лихо й від України. Азали ж допустимо до того ми, вірні сини коронні, ми, які дбали, щоб дві нації — польська й українська — були під одним берлом з’єднані навіки?.. Ні, не кажи мені — далі сягає пан Богдан, ніж по оборону релігії й прав… Знаю, хто його й підмовляє… Немало там химерних перебіжників, буйних голів, запальних месників… Окликує всі забрані провінції за свої… Сам себе паном чи князем чинить… Володіння своє творить… Новий лад…