День гніву
- Автор: Косач Юрий
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-104-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «День гніву». Краткое содержание книги:
— Relicuum est optare uti quae tibi placuerint ea di immortals adprobent beneque evenire sinant[294]… — прочитав Рославець з Салюста, що лежав на столі відкритий, саме на сторінках посланія до Цезаря.
— Скажи це не мені, — посміхнувся Гізель, — а тому, хто нам нині дав мету життя… Скажи це його милості Богданові…
Велетень, русявий послушник, увійшов і пошепотівся з ігуменом. Той підвівся й вид його прояснів.
— Магістре, lupus in fabula[295]… Гості до тебе.
Послушник повернувся з мандрівником. Він був чорний, в’юнкий, у запиленому простацькому одягові.
— Я звусь Стефанос Тарфело, — сказав чорнявий, низько кланяючись, — з Білої Церкви… З обозу…
Рославець скочив. Гізель приязно спостерігав його.
— Від його милості пана Івана Виговського до магістра Гедеона Рославця…
— Я — Рославець…
Гречин потакнув.
— Як було відомо його мості канцлерові, з листами до вас, магістре, треба питатись у отця ігумена. І вам, отче, уклони від доброго желателя…
Він розірвав полу драної киреї й добув захованого листа. Рославець пізнав печать Виговського.
— Дорога преважка, — зітхнув гречин і похитнувся, був виснажений до краю, — але з Божою поміччю…
— Тільки до Києва? — спитав ігумен.
— Було б за чим і далі їхати, — сказав гречин, — на Литву дуже тепер пильно. Та з Литви ждемо вістей.
— Надіються у вас на князя Радзивілла?
— Надіються на його давню приязнь до гетьмана. Але в політиці нема приязні, отче. Радзивілл сам вибере, яка сорочка йому ближча — козацька чи панська… Хіба що як підкурять його Несвіж вогнем, як почує нашу силу… Поки що вертить, литовська лисюра, хвостом…
Гречин замовк. Він, видно, умів мовчати. Мабуть, тому й вибрав його Виговський посланцем. Ігумен Гізель погладжував борідку.
— Отче ректоре, — сказав Рославець, скінчивши читати, — Домінус Тарфелло — це велика радість для мене. І я, до речі, прошу вас, отче ігумене, пробачення за прикрі слова про благочестиву київську братію… Як пише пан Виговський, то велика пшениця, й тут у посіванні ся знаходить…
І він тепер зовсім інакше, приязно й довірливо, подивився на ректора.
Гостроликий ігумен блиснув колючими очима, тільки було прояснів, а за мить сіре його обличчя знов скам’яніло. В глибоких темних очах тяжіла втома.
— Не слід поспішати з осудом, юначе, — мовив, — не забруньчить ніколи те, що не виляглось…
Ці слова Рославець вже десь чув. Так, й Інокентій Гізель мав чого таїтись. Інструкції Виговського прийшли на час. Велика пшениця сіялась…
— …Але гляди за куколем, якого на іншій ниві більше, чим пшениці ся народить, — твердо, ще не позбувшись німецької вимови, додав ігумен.
Гречин Тарфелло — й він не був простак, Рославець вже починав розуміти махину, пущену в рух Богдановим канцлером, — торкнув його за рам’я:
— Приватний лист, за просьбою пана Виговського для панни Оленки Стеткевичівни, дочки каштеляна новгородського…
Він падав з ніг від знемоги.
В садах старого міста височився кам’яний дім Стеткевичів.
Батько не міг відповідати за сина, звичайно, але на новгородського каштеляна дивились зукоса. Тепер оминали його дім польські шляхетські кочі: під Корсунем каштелянів син Михайло перейшов з корогвою драгунів до Хмельницького. Через те було в домі ніяково, тривожно. Пані каштеляниха, з дому благочестивих княжат Соломирецьких, не крила своєї втіхи: знать, виховала сина, як наказано, таки не підняв руки на єдиновірних братів. Але каштелян хмурився, хоч ніхто не смів при ньому називати сина зрадником вітчизни, але міг би, й справедливо; але каштелян уважав себе добрим громадянином Речі Посполитої й відсахнувся би щиро від ребелізантів, коли б прийшлось вибирати. До того хилила його дочка, улюблена понад життя. Що лиш сьогодні отримала листа від судженого й. м. Януша Корсака. Порубаний козаками, лежав у Лубнах, в домі князя Яреми Вишневецького, запевняв її про велику свою любов, але й охоту на козацьку гідру. Поки не повернеться з поля, поки матці-вітчизні не обітре гірких тренів, ганьби й поневіряння, доти не мріє про власне щастя.
294
Relicuum est optare uti quae tibi placuerint ea di immortals adprobent beneque evenire S|nant (лат.) — Залишається тільки побажати, щоб безсмертні боги благословили твої наміри й запевнили добрий успіх твойого діла. Sail. Epist. ad Caes. 1, 8,10 (Автор.).
295
Lupus in fabula (лат.) — про вовка промовка (Автор.).