Відкрите суспільство та його вороги

Чи вірив він у те, що вони прийдуть? Як і багато інших видатних творів літератури, «Держава» несе в собі сліди пережитих її автором радісних і марних сподівань на успіх59, що змінювалися періодами розпачу. Принаймні іноді Платон сподівався, що вони прийдуть, що успіх його праці, слава його мудрості приведе їх до нього. Потім він знову відчував, що лише спонукає їх до оскаженілих нападок і накликає на себе «бризки насмішок і обмов», а, може статися, навіть смерть.

Чи був він марнославним? Він тягнувся до зірок, до богоподібності. Часом я замислююся, чи не пояснюється Платонів ентузіазм почасти тією обставиною, що він висловив уголос багато потаємних мрій60. Навіть там, де він виступає проти марнославства, ми все-таки відчуваємо, що саме воно надихає автора. Платон переконує нас61, що філософ не марнославний, бо хоч «йому й визначено долею правити, він найменше прагне влади». А пояснюється це надзвичайно високим статусом філософа. Той, хто спілкувався з божественним, може зійти з висот до смертних, пожертвувавши собою заради інтересів держави. Він не прагне цього, але як природний правитель і спаситель готовий прийти на поклик. Він потрібен бідолашним смертним, бо без нього держава неминуче загине, адже лише він знає таємницю її збереження: знає, як зупинити виродження...

Гадаю, ми повинні щиро визнати, що за ідеєю верховної влади філософа-царя криється жадоба влади. Привабливий портрет суверена — це автопортрет. Оговтавшись після потрясіння від такого відкриття, ми можемо по-новому подивитись на цей портрет, що навіює трепет. Та, якщо ми зможемо зміцнити себе бодай крихітною часткою Сократової іронії, то цей портрет, ймовірно, виявиться не таким уже й жаским. Певно, ми почнемо помічати в ньому людські, справді, навіть занадто людські риси. Можливо, ми навіть трохи поспівчуваємо Платонові, котрий замість посісти трон першого царя філософії став першим її професором, Платонові, який так і не здійснив своєї мрії — царственої ідеї, виліпленої ним за власним образом. Підкріплені цією дозою іронії, ми, певно, навіть помітимо сумну схожість Платонової історії з цнотливою і підсвідомою сатирою на платонізм — з історією «Бридкої такси», видатного Датського дога Тоно, який створив царствену ідею «Великого собаки», взявши себе за взірець (та наприкінці з радістю з'ясовує, що саме він і є Великим собакою)62.