Відкрите суспільство та його вороги

Отже цілком зрозуміло, що Платон мусив згадати свій расизм у цьому ключовому фрагменті, де він проголошує свою найважливішу політичну вимогу. Бо без «справжнього і абсолютно компетентного філософа», навченого всіх точних наук, необхідних як передумова євгеніки, держава загине. У розповіді про Число і Падіння людини Платон повідомляє, що найперший і фатальний гріх недогляду звироднілі охоронці сподіють, коли занедбають євгеніку, загублять інтерес до пильнування і дотримання чистоти раси: «Відтак будуть призначені правителі, котрі зовсім непридатні до ролі охоронців, а саме — пильнувати й випробовувати метали в поколіннях (ті самі, що й у Гесіодових) — золото, срібло, бронзу та залізо»52.

До всього цього призведе нехтування таємничим шлюбним Числом. Поза всяким сумнівом, що Платон сам вигадав це число. (Воно передбачає чисту гармонію, яка, у свою чергу, містить у собі припущення стереометрії— нової науки для того часу, коли Платон писав «Державу».) Отже ми бачимо, що ніхто, крім самого Платона, не знав секрету і не володів ключем до виховання справжнього класу охоронців. Отже можливий лише один висновок: філософ-цар — це сам Платон, а «Держава» — пред'явлення Платоном прав на царську владу, на яку він заслуговує, оскільки, на його думку, він поєднав у собі філософа і нащадка мученика Кодра, останнього афінського царя, котрий, згідно з Платоном, пожертвував собою «заради збереження царства для своїх дітей».

VIII

Щойно зроблено такий висновок, стають зрозумілими та взаємопов'язаними багато речей, що раніше наче й не стосувалися справи. Навряд чи можна сумніватись, приміром, що Платон задумав свій діалог, сповнений натяків на його сучасників та проблеми тієї доби, радше як актуальний політичний маніфест, а не теоретичний трактат. «Ми зовсім несправедливо судимо про Платона,— каже А. Е. Тейлор,— якщо забуваємо, що «Держава» — це не звичайний набір теоретичних суперечок про уряд... а серйозний проект практичних реформ, запропонований афінянином... який, подібно до Шеллі, палав «бажанням перевладнати світ»53. Безперечно, ці слова справедливі, і з них ми можемо виснувати, що, змальовуючи філософів-царів, Платон, певно, мав на гадці декого із сучасних йому філософів. На ту пору, коли писалася «Держава», в Афінах було лише три видатні людини, які могли б претендувати на звання філософів: Антисфен, Ісократ і сам Платон. Якщо поглянути на «Державу» з цієї точки зору, то відразу стає зрозумілим, що в обговоренні характерних рис філософа-царя є довгий фрагмент, виділений Платоном як такий, що містить натяки на особистості. Уривок починається54 з безпомилкового натяку на Алківіада, а завершується відвертою згадкою одного імені (Феага) і ототожненням «Сократа» із самим собою55. Зрештою, Платон приходить до висновку, що лише небагатьох можна характеризувати як справжніх філософів, що мають право на трон філософа-царя. Шляхетного роду Алківіад, який підходив на таку роль, полишив філософію, попри всі Сократові намагання утримати його. Осиротілу й беззахисну філософію хотіли прибрати до рук зовсім негідні залицяльники. Врешті, «залишилася тільки купка людей, достойних прилучитися до філософії». Дійшовши до цих слів, можна було б чекати, що «негідними залицяльниками» виявляться Антисфен та Ісократ і їхня школа (і що саме їх Платон у цитованому ключовому фрагменті про філософа-царя вимагав «усувати силоміць»). Справді, є певні незалежні свідоцтва на користь такого припущення56. Подібно ми могли б очікувати, що до «купки людей достойних» належить Платон і, ймовірно, хтось із його друзів (можливо, Діон). По суті, продовження цього уривка не залишає сумнівів, що Платон у цьому місці говорить про себе: «Той, хто належить до цих нечисленних... здатний бачити божевілля багатьох і загальний занепад державних справ. Філософ... подібний до людини у клітці звіра. Він не поділятиме несправедливості багатьох, але його влади буде не досить, щоб одному боротися далі у світі варварства. Його замордують, перш ніж він встигне зробити щось добре для свого міста чи своїх друзів... Зваживши усі ці обставини, він берегтиме свій спокій і зосередиться на своїй справі...»57. Обурення, виражене цими гіркими і якнайдальшими від сократівських58 словами, звісно належить Платонові. Втім, щоб якнайповніше оцінити це особисте зізнання, його слід порівняти з таким: «Адже неприродно, щоб досвідчений керманич благав нетямущих матросів виконати його накази або щоб мудреці топтали пороги багатіїв... А природно та справедливо якраз, щоб хворий, багатій чи жебрак квапився до порога лікаря. Подібно усі, хто потребує, щоб ними правили, обтирали пороги тих, хто може правити. Правитель ніколи не повинен благати, щоб підвладні корилися йому, якщо він справді на щось годиться». Хіба можна не почути в цьому уривку відгук особистої надмірної погорди? Ось я, каже Платон, ваш природний правитель, філософ-цар, котрий знає, як правити. Якщо я вам потрібен, то приходьте, і якщо ви будете наполягати, то я, можливо, стану вашим правителем. Але сам я не прийду благати вас.