І будуть люди

І поки Василь важко роздумує над новою пасткою, що йому підставило життя, ми мусимо повернутись до Ляндера. До начальника ДПУ, до товариша Ляндера, якого до печінок образив голова сільради.

Уже по дорозі до міста Ляндер передумав скаржитись на Ганжу. Не був певний, як поставиться Гінзбург до отого арешту дядьків.

Щоб показати ж свою об’єктивність, вирішив якнайретельніше провести слідство. Знайти палія і віддати до суду. Суворого революційного суду, що не знає пощади ворогам революції. Хай бачить Ганжа, що Ляндер, незважаючи ні на що, завжди стоїть на охороні революційного ладу, строго дотримується революційної законності.

Вже в місті наказав відвести заарештованих до в’язниці, посадити в окрему камеру — ізолювати від решти; арештантів, як особливо небезпечних злочинців.

Вони і в камері поводили себе по-різному — Івасюта й Гайдук.

Пригнічений нежданим арештом, Оксен як сів на вузьке тюремне ліжко, так і застиг, немов вирізьблений з суцільної брили відчаю: «Господи, за віщо? За що караєш раба твого вірного, чим я завинив перед тобою?» Шукав тієї провини перед богом і не міг пригадати. До церкви ж ходив щонеділі, вистоював довгі години, а коли титар починав обходити парафіян з величезною мідною тарілею, завжди перший клав туди гроші: щоб помітили і батюшка, й бог. «То хіба ж я скупився в чому тобі, господи? Не любив, правда, давати жебракам, бо з діда-прадіда всотав ненависть до нероб. Але хіба ж ти сам, господи, не заповів у поті лиця свого збирати свій хліб? Вдома з хрестом уставав, з хрестом і лягав, не їв скоромне в пости, не оскверняв вуста свої богохульною лайкою, не згадував всує ім’я боже — так за що ж ти караєш вірного сина свого, всеблагий та всемогутній?»

А найболючішим хробачком — спогад, про Таню. Як вона стояла посеред двору, дивилася повними переляку очима на двох міліціонерів і мовчала, притискаючи кулачки до грудей. Не плакала, не голосила, як це робили сільські жінки, — мовчки стояла, розгублена, беззахисна, в темненькому сатиновому платтячкові, не відчуваючи, мабуть, холодного вітру, що обдував її безжалісно й люто.

Ішов поміж конвойними і все оглядався: чекав, що гукне йому, скаже хоч слово, хоч махне на прощання рукою; та, поки міг бачити, не поворухнулася її тоненька постать, лише вітер шарпав-роздував на ній темненьке сатинове платтячко.

Відтоді, як привіз Оксен молоду жінку, минуло більше місяця. Час би вже, здається, й прижитися, звикнути до свого чоловіка, та кожного разу, лягаючи в постіль, відчував Оксен, як напружувалося-завмирало її юне тіло, щоразу натикався на прихований опір. Немов равлик, вбирала себе всю в невидиму черепашку і воліла перебувати у ній до самого ранку. Жодного разу не поцілувала його — натикався на пасивно стулені губи; не обійняла — руки лежали, немов перебиті; він досі не знав, який присмак її вуст, яка ніжність її обіймів. Скидалася на незаймай-квітку, що згорталася при першому ж дотикові.