Зелена миля

— О ні! — волав він знову і знову, поміж викриками, безладною мольбою й молитвами кейдженською французькою. — О ні, о ні, бідний Містер Джинґлз, бідний старенький Містер Джинґлз, о ні!

— Дайте його мені.

Я підвів погляд, здивований тим глибоким голосом. Спершу я навіть не зрозумів, кому він належить. А побачив Джона Коффі. Як і Делакруа, він простягнув руки в отвори між ґратами камери, але, на відміну від Дела, не розмахував ними. Просто тримав витягнутими якнайдалі, з розгорнутими долонями. Та поза була сповнена мети, вона ледь не кричала про нагальність. І голос був такий самий. Певно, тому я й не одразу збагнув, що належить він Коффі. Бо здавалося, що говорить зовсім інша людина, а не та розгублена заплакана душа, що займала цю камеру протягом останніх кількох тижнів.

— Містере Еджкомб, дайте його мені! Поки ще є час!

І тут я згадав, що він зробив зі мною, і все зрозумів. Зашкодити це не могло, але й особливої користі навряд чи можна було сподіватися. Піднімаючи мишаче тільце з підлоги, я скривився від того відчуття. Крізь шкурку Містера Джинґлза вистромлювалося назовні стільки переламаних кісточок, що я наче піднімав хутряну подушечку зі шпильками. То була не інфекція сечових шляхів. Та все ж…

— Що ти робиш? — спитав Брутал, коли я перекладав Містера Джинґлза у велетенську праву долоню Коффі. — Якого дідька?

Коффі втягнув мишака крізь ґрати в камеру. Той лежав ганчірочкою на долоні, звісивши хвіст між великим і вказівним пальцями Коффі, і кінчик мляво посіпувався в повітрі. А потім Коффі накрив праву долоню лівою, утворивши ніби мушлю, в якій лежав мишак. Самого Містера Джинґлза ми більше не бачили, тільки його хвіст, що висів і смикався на кінчику, ніби маятник, що от-от зупиниться. Коффі підніс руки до обличчя, розчепірюючи пальці правої, утворюючи між ними проміжки, як між ґратами в тюрмі. Хвіст мишака тепер висів збоку від його долонь, повернутих до нас.

Досі тримаючи між пальців розфарбовану котушку, до мене підійшов Брутал.

— Що це він робить?

— Чш-ш, — сказав я.

Крики Делакруа стихли.

— Будь ласочка, Джоне, — прошепотів він. — О, Джонні, допоможи йому, прошу тебе, допоможи, о, s’il vous plaît.

До нас долучилися Дін і Гаррі, який досі тримав у руці нашу стару колоду карт.

— Що відбувається? — спитав Дін. Але я тільки головою похитав. Мені знову здавалося, що я в полоні якоїсь гіпнотичної сили. Хай мені грець, якщо це не так.

Притуливши губи збоку до двох пальців, Коффі різко вдихнув. І на мить усе ніби непорушно застигло. Та потім він підвів голову, і я побачив обличчя людини, спотворене страшною хворобою чи нестерпним болем. Його очі палахкотіли вогнем; він кусав нижню губу; темне обличчя поблідло до осоружної барви попелу, який домішали до грязюки. У горлі в нього пролунав здавлений клекіт.