Вбивство п’яної піонерки

І тут до кімнати зайшла мама — вперше після того, як я повернувся з річки. Вона поклала руку мені на чоло і вигукнула:

— Батьку! Він геть мокрий! Це точно перекупався в морі! Ще й мікроби там! Треба Паню викликати!

— Не треба нікого викликати! — сказав я й сів у ліжку. — Це просто жарко в хаті. А мені вже легше.

Ну, і почалось. Усі мамині підозри повернулися, визрівши та зміцнівши. Тут уже я дістав по повній програмі. Наслухався про себе — повно, як креш! І про те, що я живу на всьому готовому, а батьки ночами не сплять — усе думають, як би мене прогодувати, як би дати мені освіту, щоб я став людиною. А людиною не кожен може стати! І от саме я — той, кому хоч кіл на голові теши. Що я потайний, що я нечесний — і в кого я такий вдався? І що це все батькова кров — яблуко від яблуні… І що я й малого таким самим намагаюся зробити…

Я відвернувся до стіни і думав (тепер уже зосереджено й не відволікаючись ні на що інше) про те, чим же я все це заслужив? Що не сів із ними обідати? Що вдав, ніби я хворий? То хіба ж я з того мав якусь вигоду? Це ж не до школи не піти! Вона ж не знає, де я був! Просто все це за те, що вона не знає? Так, це схоже на правду. Мама бачить, що тут щось не так, але не знає, що саме, і тому так казиться…

— Мам, — урвав її звинувачення тоненький голосок від порога. — Можна я піду з пацанами на поляну — в футбол?

Ого! Такої самовідданості від малого я не чекав. Він і раніше, бувало, рятував мене від маминих вибухів, але ж не так, щоби власним коштом! На поляну! Ніби не знає, що туди ходити не можна ніколи!

Утім, мій малий усе правильно розрахував: аби збити маму з пантелику, треба сказати щось ну зовсім недоречне, дике та неприпустиме.

— ЩО??? — зовсім тихо перепитала мама.

Цього тихого голосу малий не витримав. Він зірвався з місця і кинувся у прочинені двері. Мама до них іще й не добігла, як надворі вже трагічно захряснулася калітка.

Я мав обмаль часу, проте встиг. Не взуваючись, тихо пробіг через прихожку та через кухню (дякувати збігові, батька там уже не було), вискочив через кладовку до сараю, а там через город — до дяді Гриші. За хвилину я вже був на Садовій. З двору мене ніхто побачити не міг, тож я зупинився і замислився, куди мені подітися.

Уже геть звечоріло, вітер ущух, спека спала. Собаки замовкли, заощаджуючи сили для нічних розмов із Місяцем.

Кури вже сиділи на сідалах і мирно засинали, сподіваючись, що бодай сьогодні ніч буде спокійна й нікого з них не викрадуть з рідного курника. У дяді Гриші брязкав посуд за відчиненим вікном. Вони вже повечеряли, і тьотя Оля мила тарілки.

— Ти встиг? — спитав мій малий, наче й сам не бачив відповіді.

— Встиг, — відповів я, обертаючись до нього. — Ти де був?

— А отам, у кущах. Я ж знав, що ти сюди прийдеш. А де фотоапарат?

Оце халепа!

— Який фотоапарат? — намагався я здивуватися якомога переконливіше.

Він мовчки втупився мені в очі.