Вбивство п’яної піонерки

— Пішли до мене, — сказав я.

— Ні, до тебе я не піду. У тебе батьки вдома.

Він так це сказав, що в мене мороз пішов шкірою. Я раптом усе побачив його очима: і себе, хлопчика з благополучної сім’ї, і моїх батьків, які, безперечно, знали, що він нерідний син своїх батьків… Справді, батько дружив із Петром Степановичем іще до того, як той переїхав до нас у Варварку. По-моєму, вони навіть колись зустрічалися там — у Карпатах, — набагато раніше. Я не впевнений, ніколи особливо не цікавився цим питанням, але… Щось наче таке чув.

— Ну, посидь тоді тут, я скоро повернуся, — погодився я.

— Нє, — заперечив Санька. — Пішли разом. Тільки ти — додому, а я — на річку, там, біля вас. На гнилому човні посиджу.

Удома я побачив накритий для вечері стіл і цілу родину навколо нього. Одне — моє — місце було вільне.

— Де тебе носить? — обурено вигукнула мама.

— Я зараз, за хвилиночку!

— Я тобі дам таку хвилиночку! — всі їли смажених бичків і салат.

Руки всі мали такі масні від бичків, що особливо виразно я уявив собі, як саме мама дасть мені таку хвилиночку! Втім, я вдягнений. Тому є велика ймовірність, що вона цього не робитиме, щоб не забруднити мого одягу. Бо як же ти потім відпереш сорочку і штани від риб’ячого жиру, та ще і змішаного з олією, на якій бичків смажили? Крім того, мою впевненість посилювало й те, що мама не може не розуміти, кому саме доведеться все це прати.

Я шаснув до нашої з малим кімнати, висунув шухляду письмового столу і витяг із неї минулорічний щоденник. Там за обкладинкою зберігав я мої гроші — чотири рублі з копійками. Я акуратно витяг їх, аби не дзвеніти копійками. І вже хотів бігти до Саньки на берег, коли почув, як відсувається стілець від столу в кухні. Сховавши гроші за пазуху, я зігнувся і швидко сів навпочіпки спиною до дверей. З кроків я зрозумів, що це — мама.

— Вовка, шо таке? — ці три слова прозвучали зі змінною інтонацією: перше — з гнівною, друге — з роздратованою, а третє — вже зі стурбованою.

— Живіт… — вичавив я із себе.

Я повільно розігнувся, підводячись, відсторонив маму рукою і повільно, все ще трохи зігнутий, пішов до вхідних дверей, а звідти — надвір. Я знав, що вона стояла у вікні й дивилася мені вслід, тому пішов на город, завернув за літню хату — і просто до вбиральні. Там я посидів якийсь час, чекаючи, поки вона прийде.

— Вов, як ти? — дуже швидко пролунав її голос.

— Нормально! — здавлено крикнув я.

Я так завжди розмовляю, коли треба зіграти запалення хитрощів. Це Інна так колись виступила — ще в дитсадку. Не прийшла два дні поспіль — просто виходила з дому, потім валандалася, поки батьки підуть на роботу, і верталася додому. Мене вихователька питає: «Де Інна?». Я кажу: «Не знаю», — бо і справді не знаю: вчора разом були на річці. Вихователька каже: «Ти зайди подивися», — я кажу: «Гаразд». А наступного дня кажу: «Забув зайти». А на третій день Інна приходить, як наче нічого не трапилося.