Вбивство п’яної піонерки
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-496-7
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Вбивство п’яної піонерки». Краткое содержание книги:
— Де ти була? — питає вихователька.
— Хворіла, — каже Інна.
— Чим?
— Запаленням легень, — відповідає.
Ну, ті, хто не так давно хворів на цю хворобу, давай сміятися, бо ж розуміють, що таке за два дні не минає.
— Запалення хитрощів у тебе, Інно, а не легень! — обурилася вихователька.
Ну, ото воно до нас так і прилипло на все життя. Не хочеться до школи — запалення хитрощів. Треба тільки, щоб хитрощі були надійні. Бо як мама зрозуміє, що насправді ти здоровий, потім сам не радий будеш. І на вулицю не пустять, і роботою завалять, і щоденник кожної години перевірятимуть — та ще й за цілу чверть…
Постояла мама ще кілька хвилин на доріжці біля літньої хати й пішла до столу. Я перечекав три хвилини, тоді тихенько вислизнув із надвору — і до воріт. Аж гульк, на залізному гачку під навісом над ґанком висить мій фотоапарат. Це ж коли розвантажували машину, я дав його малому, щоб заніс до хати. Але де! Повісив на ґанку й пішов. І тут мені раптом…
Я схопив апарат, тихо-тихо відчинив калітку і помчав на берег.
— Ти шо, хочеш фотографію напам’ять зробить? — невесело усміхнувся Санька.
Я віддав йому свої гроші, а потім сказав:
— Візьми фотоапарат.
— Нафіга він мені? Я й не знаю, куди клацать.
— Ну і не клацай, — кажу. — Просто, якщо стане зовсім важко, можеш його комусь продати.
— Ти шо? — у нього очі стали круглими.
Ну, да! «Смена»! Це ж рублів вісім коштує.
— А потім, — вів я далі, — на вокзалах же завжди повно мусорів. Почнуть розпитувати: хто такий, де батьки, куди їдеш?.. А якщо ти з фотоапаратом, хто до тебе причепиться? Не волоцюга ж якийсь! З фотоапаратом!
— Це пра-авда… — протягнув Санька. — Ну, добре. Біжи, бо тобі влетить. Це ж я тебе з-за столу вирвав, мабуть.
— Звідки ти знаєш? — здивувався я.
— А шо тут знать? Ви тільки приїхали, ти до мене прийшов. А тоді забіг додому по гроші й довго не виходив. Значить, сіли вечеряти… А що ж люди дєлають, коли з моря приїжджають? Хочеш іще скажу, що їсте?
— Що? — усміхнувся я.
— Бичків.
— А це ти звідки знаєш?
— Бо якщо у вас було щось приготоване, то ви його забрали на море. Там усе з’їли, бо апетит на морі — ого-го! А що швидко приготувати, коли приїхали? Тіки те, що привезли із собою. Тобто бичків.
Я мовчки дивився на нього і передчував, що ми, можливо, бачимося востаннє. Він, звичайно, дуже… не такий, як усі. Та ми багато років живемо на цій вулиці. І я знаю, що ні з ким він не дружить. Не можу сказати, що і ми друзі, та ближчого за мене він тепер нікого немає.
— Коли ти їдеш?
— Не знаю. Може, сьогодні, може, завтра… Не знаю.
— А може, не поспішай?
Я не знав, що це означає, просто шкода його було, як… як брата. Брати бувають страшенні паразити. Але ж усе одно брати.
— Побачимо, — відповів він і усміхнувся. — Не сси, все буде законно.
— Де ти був?! — мама з порога зустріла мене страшним криком.
— На річці, — відповів я. — Сильно чогось захотілося подихати свіжим повітрям.
— Як живіт? — голос у неї був невпевнений: не могла вирішити, брешу я чи ні.
— Трохи легше, — сказав я, хоча легше мені, звичайно, не було.
— Їсти будеш?
— Ні, потім.
Ця відповідь остаточно переконала маму, що я не брешу. Бо якби брехав (так вона подумала), то забув би про хворий живіт. І кинувся б їсти бичків. Бо хто ж від бичків відмовиться? (Так вона думала.)
Я лежав на ліжку і думав. Це — дуже важко. Якби була поруч книжка, я б читав. Якби я не був «хворий», пішов би ввімкнув телевізор. Це би принаймні полегшило думання. А коли ти сам-один, думки розлазяться, перескакують із одного на інше, зосередитися просто неймовірно складно.
Я думав про Саньку. Якби не Агент, якби він не сказав, що Санька — бандерівський байстрюк, — усе було б так само, як і досі. Санька жив би в сім’ї, терпів би батькову мокру мотузку (ну, бо батькова ж!), без жодного бажання ходив би до школи, бився би при нагоді з бараківськими, ловив би бичків… Не обов’язково крав би з Агентового перемета. Утім, тепер я вже не сумнівався, що ми із Санькою тоді все зробили правильно. І те, що бичків забрали, і те, що перемет після того порізали — знищили, фактично. Хай тепер Агент спробує зробити новий.
Це не проста робота, між іншим. Це ж волосінь! Вона заплутується навіть сама, тобто навіть якщо з нею нічого не робити. А коли ти ще й гачків і грузил на неї нав’яжеш!.. От маленький, п’ятиметровий, перемет зробити — це просто подвиг якийсь. А такий довжелезний, який був в Агента! Уявляю, як він нас із Санькою зненавидів за те, що ми зробили!