Скорботна п'ятниця

Ні, ні, то не його вина, не його вина, та хоч як його заспокоювали, а Сатир ішов змарнілий, блідий, суворий поряд із велетенським возом. Що сталося? Чому в нього таке скривлене обличчя? Чому він так дратівливо відмахується від оплесків, що ними нагороджують його манекени, витвори з ганчір’я й картону? А сталося непоправне. З воза вкрадено його шедевр, манекен дона Рамона Монтемайора-і-Гуаля, рабовласника, котрий мав у себе в кабінеті листок із дерева сумної ночі (коли був п’яний, то оплакував Кортеса); скіпку з хреста Спасителя, що пахла ладаном (на похмілля він хлипав за Ісусом); складане ліжко з матою-матрацом і диби, в які забивали пеонів, з вигравіюваним прізвищем Монтемайорів. А на місце дона Рамона підсунуто на віз жалюгідного ганчір’яного Іуду в техаському сомбреро та з пістолями за поясом.

— Прокляття, — раз у раз повторював Сатир, шкребучи свій маленький, порослий рідким волоссям череп. — Отак мене обікрадено. Як же дізнатись, хто його потяг? Дізнатись і відразу ж оголосити перед усією демонстрацією. Хоча, зрештою, навіщо? — подумав він, чухаючи спину. — Навіщо? Однак лихові вже не зарадиш. Він почав шкребтися: свербіло все тіло. Як це навіщо? А щоб викрити зловмисника, привселюдно його зганьбити. Хто ж би це міг бути? Різник? Але чому саме він? Чому не хтось інший? Те, що він підозрює Різника, ще аж ніяк не доказ. Треба спитати його. Той ішов поруч. Але спитати — це вже звинуватити, а де докази? У Різника, щоправда, був ключ від комірчини, в якій зберігались манекени, але опудало дона Рамона зникло не звідти, а з воза, де ми з тим же Різником прив’язали й прибили опудало цвяхами, — це було приблизно о третій ночі. Різник пішов, а я ще залишився там. Суд честі? Атож, неодмінно треба буде його влаштувати, — міркував собі Сатир, не збиваючись з ноги і не чуючи оплесків, що призначалися здебільшого йому, вибухів петард, криків і вітальних вигуків. Але насамперед треба дізнатися, хто це зробив, бо завтра, в суботу, студенти роз’їдуться хто куди на канікули й повернуться тільки після великодня. А там усі заходяться зубрити, й ніхто не думатиме більше про скорботну демонстрацію. Шматочок паперу із сигарети прилип йому до спідньої губи, і він ніяк не міг його виплюнути. Мусив сколупнути його нігтем. За гроші? А чому б і ні? Може, це хто з вулиці? Йому було боляче думати, що таке міг учинити студент. Отож тому негідникові заплатили, і він викрав манекена між третьою п’ятнадцять ночі, як я пішов, і шостою ранку, коли я повернувся… Різник Тантаніс ішов поруч, охороняючи християнського воза. Один з коней справив свою потребу. «Під отаку пору накласти гною гору», — мовив подумки Рікардо, котрий часом думав віршами, складаючи їх, мов тельбухи, як жартома казали товариші. «Від сорому серце в мене холоне: куди ж дівати тебе, Рамоне?» Та що там Рамон, а йому самому тепер куди подітися? Йому, котрий не відчував своїх ніг — лише черевики; йому, котрий не відчував під одежею свого тіла. Штани, сорочка, куртка йшли ніби самі по собі, без нього. А він лише спостерігав, як вони йдуть, казав собі: оце я тепер таки став порожнім опудалом, лялькою в темних окулярах… Навіщо вона носить темні окуляри — щоб, бува, не прочитали в очах її душі, просякнутої огидою, люттю, соромом? Якби він перестав бути лялькою, то б надавав собі зараз ляпасів, аж доки заюшився б кров’ю, повиривав собі волосся й вуха, еге ж, вуха, щоб не чути отого невідчепного вірша, від якого дзвеніли барабанні перетинки й гула черепна коробка: