Скорботна п'ятниця
- Автор: Астуриас Мигель Анхель
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Петр Соколовский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Скорботна п'ятниця». Краткое содержание книги:
Замість карнавального пасхального ходу студенти вирішили провести політичну демонстрацію з плакатами й лозунгами, які закликали до боротьби з засиллям хунти. Головний герой твору, студент юридичного факультету, відмовляється від присвоєння йому звання адвоката, мотивуючи своє рішення тим, що не хоче стати частиною судової машини, яка розтоптує всі людські права і діє за наказами чергового диктатора.
— Ано Хуліє, ти будеш у церкві Віакрусіс післязавтра, в п’ятницю?
— Мій коханий уже все на світі переплутав: післязавтра скорботна п’ятниця, день демонстрації.
XVIII
Час приносить і забирає, забирає і приносить дні, місяці, роки, десятиріччя, століття, ери і весь календар. У якому ж календарі — грегоріанському, мусульманському, єврейському чи календарі майя — настає в день весняного рівнодення оця скорботна п’ятниця між тропіками Рака й Козерога, на цій невідомій землі, усе ще невідомій, чимраз невідомішій?
Щойно розпочався студентський хід, демонстрація, карнавал. Розпочався під миготіння кольорових надуваних куль у повітрі, спалахи ракет, вітальні вигуки, оплески, музику оркестрів та ксилофонів у медичній академії, старезній будівлі з умонтованими годинниками без стрілок і прикрашеній з нагоди свята ліхтарями й художньою композицією з намальованих людських очей і сатирів з дудочкою в роті — витворами самодіяльних художників-медиків.
Попереду виступали «гонфалони», калатаючи в гонги. За ними «шакали» — кляті дантисти. З кишень їхніх фартухів виглядав весь моторошний арсенал інструменту для виривання зубів. Далі — «злодії». Припорошені борошном, одягнені клоунами, ніс, як буряк, брови, вигнуті знаком тильди, вони сновигали між публікою, продірявлюючи гаманці з банкнотами та монетами, які люди жертвували на витрати з нагоди свята. Тут же бігали і «вельми-дякувальники», котрі дякували всім присутнім, а особливо жінкам, які поклопоталися прийти на свято, обплутуючи їх серпантином, обсипаючи жменями конфетті та посилаючи їм поцілунки рукою.
То вже були не вулиці, ні. Ріки людей. Тіла, голови, очі. Вік — різний. Соціальний стан — різний. Більше очей, ніж голів. А також «вуха», тобто перевдягнені поліцаї, котрі втратять роботу, якщо не виявлятимуть належної пильності. Більше рук, ніж тулубів. Руки й руки, скільки сягає око, долоні, що шалено аплодують студентським лавам, які йдуть під виляски тріскавок:
трісь-трісь-трісь, тра-та-та-та-та-та;
або брязкання кайданів:
дзень, дзень, дзень, дзень, дзень, дзень, дзень-дзень, дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень, — що їх волочать на ногах студенти, вбрані в смугастий, мов зебрячі шкури, одяг, — вони протестують проти політичних ув’язнень.
Не бракувало й студентів на роликових ковзанах з ангельськими крилами:
руррр-руррр-руррр-,
ані тих, що ступали на ходулях:
стук-стук-стук-стук…
У вухах гуло й дзвеніло від металевих тріскавок, верескливих сопілок, свищиків, жартівливих вигуків, а перед очима миготіли маски, розмальовані й заквацяні обличчя, перуки, бороди, вуса, накладені перса, піратські прапори з черепом та схрещеними кістками і транспарантами, як оцей:
Його несли п’ятеро студентів, одягнених у сувору жалобу — кожен представляв одну з країн Центральної Америки. З їхньою появою веселий сміх ставав лютим, а оплески присутніх звучали, наче відлуння оплесків на останньому засіданні палати депутатів, коли Сом, студент-депутат, кричав, показуючи на трьох генералів у золоті, які з’явилися доповісти, що повалили законний уряд у проміжок часу між північчю та першими півнями: «Відколи це, сеньйори депутати, три солдафони можуть змінити за півночі долю батьківщини?» («Ще й як можуть! — голосно зауважив дід з білою бородою. — І не тільки долю нашої країни, а й усієї Центральної Америки: відірвали її від цивілізованого світу й відкинули в глибину віків»).
Ще один транспарант. Його несла група студентів у собачих масках. Вони заливчасто вили.
І вили, вили, вили.
Люди перебігали з одного боку вулиці на другий, штовхалися, стикалися між собою, а все, щоб почитати транспаранти.
(«Еге ж, — зауважила якась жінка з круглими, як півкулі, сідницями, — цукровар подався до Парижа, а за себе зоставив малясника»).
Перша сутичка. Троє кадетів у червоних штанях і синіх кітелях стали навпроти гурту хлопців у масках китайців, котрі танцювали й приспівували: