"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
…У неділю після чергування в ресторані Юля йшла додому. Звернувши з головної вулиці у провулок, вона трохи не зіткнулася з Вальтером. Відтоді як, діставши призначення, він поїхав, Юля його не бачила. Зараз було схоже, що німець чекав її спеціально. Якось дуже незграбно розіграв він сцену випадкової зустрічі.
— Як несподівано і чудово! — вигукнув він. — Іду і саме думаю про вас. У місто приїхав з цілим мішком справ, немає й хвилини заскочити до вас в ресторан пообідати, а побачити вас дуже хочеться, і раптом…
Юля сказала, що вона теж рада його бачити, і Вальтер запропонував їй погуляти.
— Такий чудовий весняний день! Покажіть мені ваше місто, адже я зовсім його не бачив, — попросив він.
— Місто велике, — усміхнулась Юля. — А у вас же повний мішок справ і ні хвилини вільної.
Вальтер почервонів.
— Загалом я боявся зайти в ресторан і чекав вас тут, — збентежено признався він.
— Що ж вас налякало?
— Що? — перепитав він і обережно взяв її за лікоть. — Ходімо, не треба муляти людям очі.
Вони пішли в напрямку Юлиного будинку.
— Хай йому чорт! — раптом вигукнув Вальтер. — Як тільки де-небудь появиться німець, одразу люди починають боятися один одного, а головне, навіть ми, німці, боїмося один одного. Так я кажу?
Юля спитала у відповідь:
— Де ви тепер служите?
— Головна авіабаза морського бомбардувального полку. Старший механік по ремонту і винятковий екземпляр військового без звання. Штопаю дірки на літаках, і тут я сам собі фельдмаршал і фюрер. А оскільки я вмію добре це робити, то фельдфебелі не соромлячись мою роботу присвоюють собі. Вони за мене навіть сваряться. Переманюють мене, наче співачку в кабаре.
Вальтер розказував усе це весело, але Юля бачила, що його веселість удавана, не вірила йому і ждала, чого ж він хоче.
— Ви надовго приїхали в місто? — спитала вона, щоб з’ясувати, як поводитися. Вони і далі йшли до її будинку, але, якщо виявиться, що у Вальтера є час, треба буде змінити напрям прогулянки. Запрошувати його до себе в гості Юля без дозволу Федорчука не наважувалась.
— Не знаю, — відповів Вальтер. — Все залежатиме од вас.
Юля здивовано подивилася на нього: Вальтер був цілком серйозний.
— Я мушу сказати вам… навіть зобов’язаний сказати, — він дуже хвилювався. — Я обдумав усе, що відбувається тут, і прийшов до висновку, що не маю права і не бажаю відповідати за справи наших збожеволілих наці, але від речення на словах нічого не важить, і я вирішив діяти. Звичайно, найпростіше втекти звідси в Німеччину — адже я фактично не військовий. Та це було б боягузтвом. Я ще не знаю, що зроблю. Проте клянусь вам — зроблю. Я хочу допомагати росіянам боротися проти Гітлера, і хай буде зі мною все що завгодно. Головне, що совість моя буде чистою.
— Щодо мене, — сухо почала Юля, — то я чесно служу новій німецькій владі і не знаю, чому ви вирішили саме мені признатися в цьому.
— Я це передбачав, — закивав головою Вальтер. — Я припускав, що помиляюся, довіряючи вам наосліп, і навіть… що мене можуть виказати. Однак тоді моя доля буде моїм виправданням перед усіма чесними людьми в Німеччині. — Він зупинився і взяв Юлю за руку. — І все-таки не вірю, що ви така. Я ще ніколи не помилявся в людях. А втім, ні, один раз помилився. Хочете, я вам розкажу? — Вальтер заглянув Юлі в обличчя і, побачивши її очі, — холодні, що не вірять, осікся і замовк.
Деякий час вони йшли мовчки. Юля розуміла, що коли вона зараз відштовхне його, він вдруге до неї з такою розмовою не прийде. І взагалі не прийде. Треба хоча б натяком висловити своє відношення до того, що він сказав. Але, не порадившись з Федорчуком, не наважувалась. І разом з тим вона вірила Вальтеру.
— Адже я хочу почути од вас зовсім небагато, це ні до чого вас не зобов’язує, — знову заговорив Вальтер. — Порадьте мені, як узнати, чи можна довіряти людині — російській, вашій…
— Цього ніхто не знає, я цього навіть про свого чоловіка не знаю.
— Мене це засмучує, що ви так говорите про свого чоловіка, — серйозно сказав Вальтер. — А втім, я розумію, ви жартуєте, щоб відчепитись од мене. А мені потрібна серйозна порада. У нас на аеродромі бригадир землекопів Григорій Сірчалов, така собі літня людина, висока на зріст. Ви, часом, його не знаєте?
Юля заперечно похитала головою.