Богун

А дощ шумів і шумів…

Якби це було в звичайних обставинах, якби вчора не було нещасливого бою з козаками, якби не чутно було майже всю минулу ніч у таборі страшного зловісного «алла», — люди давно б поснули.

Але свідомість, що тут, недалеко, за річкою стоїть у дощовому тумані незліченна орда, страшне слово «татари», що вдарило вчора в серця десятків тисяч людей забобонним пострахом, нарешті, чекання чогось невідомого, неминучого, — все це примушувало боротися зі сном, може, ще більше, ніж настирливий дощ, гнітюче впливало на свідомість польського війська.

З намету на дощ майже не виходили. Тільки надвечір трохи неначе розворушилися.

Спричинився до цього якийсь до нитки мокрий, худорлявий немов кістяк жовнір. Він увійшов несподівано й обвів присутніх невиразним скляним поглядом. Дідові чомусь здавалося, що він спитає:

— А де тут шпиги козацькі?..

Але жовнір мовчав.

— Ну, що? — раптом спитав він так, що всі аж здригнулися з несподіванки.

— А у вас що?.. — запитав сусід дідовий.

— Та нічого. Он, кажуть, у Остророга вже спакувалися. Я думав — і тут.

— Що тут?

— Та нічого, — загадково промовив жовнір і вийшов.

За ним підвівся й пішов до виходу дідовий сусід.

Дід і собі встав і вийшов на свіже повітря.

Дощу вже не було. Але сива імла гнітюче нависла над табором.

На мить майнув у імлі худорлявий жовнір, за ним мов сновида дідовий сусід. Майнули й зникли.

Дід постояв, подивився й хотів був уже вертатися до намету, аж раптом далеко-далеко зарипіли вози.

«Чого вони там їздять поночі?» — майнула думка.

— Чи не відступ почався? — почув він коло себе тривожний голос, і в ту ж мить з намету одна по одній вийшли дві постаті.

— Треба б довідатись, — сказав хтось, позіхаючи.

— Треба, — позіхнув другий.

А вози рипіли все виразніше.

«А що коли справді тікають?» — не вірячи самому собі, подумав дід і відчув, як серце забилося йому швидше й жвавіше.

Він увійшов до намету й не повірив своїм очам: сонливості й тупої очманілості як не бувало. Всі ворушилися, вставали, сідали знов, будили тих, що поснули, щось мурмотіли, дехто виходив з намету й не повертався.

— Певно, таки справді в таборі щось не гаразд, — сказав хтось тривожно.

І наче у відповідь йому, коло намету хтось скрикнув:

— Тікають? Що?.. Татари?..

— Тікають… татари! — загомоніли в наметі.

— Ой матко свєнта! — закричав хтось коло входу.

— Цить… Цить… Тихб треба! — почулися голоси. Вози зарипіли зовсім близько.

Коло входу зчинилася іветушня: кожний намагався першим ускочити до намету.

Люди штовхалися, лаялися, але не голосно.

— Та що сталося? — запитав дід.