Богун

Козаки стріляли, здавалося, без перерви.

Темна колона кінноти розірвалася в кількох місцях, коні скажено плигали вбік — у болото, скидали вершників, мчали назад, мішали й переплутували ще за хвилину стрункі шереги кінноти.

— Не здержать, ось побачиш, не здержать! — прошепотів дід Максимові.

Але той не чув: за греблею з-за горбка як вітер вилетіла козацька сотня, за нею друга…

— Морозенко, хай мене святий грім уб’є, Морозенко, — ворушив спраглими губами Максим, і сльози чомусь котилися по його змарнілих щоках.

А Морозенко, з піднесеною вгору шаблею, в червонім як жар жупані летів на чолі першої сотні, що грізно наїжилася списами й здавалася якимось фантастичним розлютованим звіром.

Потужно вдарили козаки на вже розпорошені стріляниною лави польських панцирників.

Люто, мов блискавки рубали шаблі, кололи, збивали з коней чорні списи, грудьми й копитами били ворога коні.

Поколошкано й збито панцирників з поля, багатьох посічено й поколото, ще більше відтиснено в мулке болото.

Але прийшли на підмогу нові польські полки, залізною хвилею налетіла важка гусарія — змішалися й почали відступати козаки. А тут і піхота козацька чомусь залишила шанці й швидким маршем, майже бігом, відступила назад за греблю.

Ще дужче, ще потужніше наперли на козаків залізні гусари, й Морозенковий полк безладно, врозтіч помчав назад.

Радісне ревіння вирвалося з грудей польських хоругов.

З переможними вигуками кинулися вони навздогін і миттю були вже на тому боці. А за ними — по греблі, по дорозі — вже котилися лави драгунів, уланів, лави піхоти німецької й польської…

— Віват, пан Осинський!..

— Віват, гусарія!..

— Віват, Реч Посполита!.. — кричала юрба навколо Максима й діда, а вони, бліді, приголомшені, розгублено дивилися на захоплену ворбгом греблю, на горбок, за яким ще так зовсім недавно чорніли козацькі списи.

І раптом новий радісний крик вирвався з тисяч грудей:

— Віват, ксьонже Корецькі!..

— Віват, пан Лащ!..

— Віват, лащовчики!..

— Лащ і Корецький захопили брід вище греблі!.. Кінець козакам, — загомоніла й захвилювалася радісно челядь.

Але до кінця було ще, видимо, далеко: десь значно вище греблі, за ставом, за чагарником, за пригір’ям, певно, там, де наступали полки Корецького й Лаща, одна за другою важко забухали й загуркотали гармати.

Потужне їхнє ревіння почулося й униз по річці, й там, де з самого ранку кипів бій за брід пана Іордана.

— Не здержать… Куди там… Нізащо не здержать козаки проти наших! — сказав хтось кроків за три од Максима, й ці слова до болю вразили хлопця.

Розпач і безнадія опанували його. Він відчув якусь неймовірну втому, розгублено глянув навкруг, помітив, що дід сидить, схиливши на руки голову, захитався й важко сів на сиру землю.

А гармати ревли все грізніше, а польські полки за греблею зловісно щирилися списами й шикувалися, щоб востаннє потужно вдарити на козаків.

Але несподівано, немов від ударів якоїсь незримої сили, польські хоругви почали коливатися. Курява велетенським чорним стовпом піднялася#до неба й хмарою обгорнула й панцирну кінноту, й драгунію, і піші полки, що були за греблею, на козацькому боці.