Вигнанці

На сірій смузі, що звивалася серед зелених луків, видно було темну пляму, яка рухалась надзвичайно швидко. Вона зникла за купою дерев і з'явилася знов, прямуючи до далекого міста. Капітан Саведж вийняв підзорну трубу і навів її на вершника.

— Е, е, — пробурчав він, ховаючи трубу. — Це солдат. Я бачу блиск піхов, що висять у нього з бакборта. Думаю, що вітер подужчає. З добрим норд-вестом ми скоро накиваємо п'ятами на Францію, а тепер кожна галера чи військове судно можуть швидко наздогнати нас.

Де Катіна, який погано говорив по-англійському і навчився розуміти цю мову в Америці, тривожно глянув на Амоса Гріна.

— Боюсь, що ми завдамо доброму капітанові неприємностей, — сказав він, — і що в нагороду за свою гостинність він може втратити заразом і вантаж і судно. Спитайте його, чи не схоче він висадити нас на північному березі. Маючи гроші, ми могли б пробратись у Нідерланди.

Ефраїм Саведж привітно й лагідно глянув на свого пасажира.

Молодий чоловіче, сказав він я бачу, ви трохи розумієте мою мову Скажу вам відверто, мене важко налякати. Кожен, хто плавав зі мною, підтвердить вам це. Я тільки міцніше стисну румпель і держу свій курс. Розумієте?

Де Катіна ствердливо кивнув головою, хоч, правду сказати, він не дуже зрозумів метафори моряка.

— Ми підходимо до цього міста і хвилин через десять будемо знати нашу долю. А тим часом послухайте-но пригоду, що покаже вам з якою людиною доведеться вам плавати. Ця пригода трапилась десять років тому, коли я ходив на «Швидкому», бригантині в шістдесят тони, між Бостоном і Джемстоуком; на південь я возив лісовий матеріал, звірячі шкури та хутра, а на північ тютюн і патоку. Одного разу вночі коли дув досить сильний південний вітер, суденце налетіло на риф миль за дві на схід від миса Чай пробило собі таку діру в дні, наче нас посадовили на. дзвіницю однієї з отих гонфлерських церков, і пішло на дно. Гаразд. Другого ранку я полоскався в хвилях, маючи перед очима землю й тримаючись за уламок реї, і не бачив ніде ні товаришів, ні слідів бідолашної бригантини. Я не дуже змерз, бо була ще рання осінь, і я міг висунутися з води на три чверті тулуба, але мене мучили голод і спрага, тіло було як побите. Підтягнув я тугіше пояс, проспівав гімн і став оглядатися навкруги — чи не побачу чого. Ну і побачив… дещо не дуже радісне. Кроків за п'ять від мене з'явилась величезна потвора, завбільшки майже з той уламок реї, на якому я тримався. Що й казати, дуже приємно бовтатись ногами у воді, коли така гадина ладна вчепитися тобі в п'яти.