Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Україна з дому, куди всі прагнули і сподівалися повернутися (не цього року, так наступного, не наступного — то пізніше), поступово віддалялася за обрій сподівань, перетворюючись на «землю обітовану». І від того відданість цій Україні, як небесній Батьківщині, набувала ще більшого смислу й ваги. Діяльність зі збереження цієї «внутрішньої України» часом перетворювалася на служіння. У діаспорних громадах укупі зі «співочими товариствами» та гуртками народного танцю, дитячим дозвіллям та пляцками обов’язково знаходилося місце для «залишку Ізраїлева» — того малого числа вірних та відданих, які мали за місію пронести через вавилонський полон чисту, не заплямовану впливами окупантів і гонителів Україну. Тих, у кого не могло бути в мові місця «бібліотекарю» чи «біноклю» — мали право на існування лише «книговод» та «далекогляд», про який тепер з усмішкою згадує патріарх Гузар. Так само нічого не можна змінити в мові богослужіння або в паролі, за яким свій упізнає свого. У космополітичному середовищі «країни емігрантів» українці лишалися діаспорою, частково — доволі ортодоксальною. Із потягом до рафінованої чистоти свого «вчення», підозріливим ставленням до тих, хто відкривається зовнішнім впливам і сприйняттям асиміляції мало не як зради.

«Що означає «стати американцем»? — розмірковує Блаженніший в одному з інтерв’ю. — Наслідувати німця, чи голландця, чи англійця, який просто приїхав до Америки на сто років раніше? Тепер я теж говоритиму тільки англійською, буду поводитися, на мою думку, як справжній американець. А при тому втрачу себе… В Америці є українці і «з п’ятого покоління», і «з першого покоління». Наприкінці ХІХ століття з України туди прибуло багато людей. Вони тяжко працювали: це були прикрі часи індустріалізації Америки. Наші емігранти не знали мови, не були ніяк захищені — народ не мав тих прав, які має сьогодні. Багато дітей тоді соромилися власних батьків, — мовляв, вони такі селюки, не знають англійської. Але їхні діти вже цікавилися, хто вони і звідки. Уже в 30-х роках минулого століття українці почали збиратися, проводити конкурси хорового співу, українського танцю — робити все, щоб повернутися до своєї культури, відчути, що вони є хтось. …До асиміляції схильні тільки люди духовно бідні. Вони не мають почуття ідентичності, мавпують те, що, на їхню думку, робить із них американців: мати дороге авто, жити в певному районі, говорити гарною англійською».