Червоний. Без лінії фронту
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5401 -5
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Червоний. Без лінії фронту». Краткое содержание книги:
— Говориш так, Юрку, наче був при тому. На власні очі бачив, — зауважив я.
Дорош за звичкою ледь примружився, трохи підняв підборіддя, глянув на Зенка, наче знову закликаючи його стати свідком не знати чого.
— Один із них мав зі мною розмову в Тернополі за тиждень до того, — мовив, виважуючи кожне слово. — Назвався членом Організації. Вони шукають контакти в нашому воєводстві, надійних людей. Створюється мережа підпілля, боротьба не припиняється. На всіх одного концтабору не вистачить.
— Ще збудують.
Я миттю зрозумів, що ляпнув. Та пізно: Дорош метнув у мене блискавки з-під повік. А Зенко трохи відсунувся, ніби боявся підхопити заразу.
— Правду кажеш, Мироне, — вицідив Юрко. — Ось вона, типова українська правда. Будуйте нам таборів побільше, обгороджуйте колючим дротом, ще й струм туди пускайте. Ми звичні, ми й так проживемо. Лиш давайте зупу з тертої бараболі й сухарів. Тим, хто слухняний, — сала шматочок на храмові свята.
— Не пересмикуй, — буркнув я ображено. — То я так...
— І не ти один такий! — Дорош знову підніс голос. — Ти, Оресте Миронюк, чоловік не дурний, інакше б не мав я з тобою справ. Але більшість зовсім не мудра. Зараз ти є виразником думок цієї самої більшості. Вирвалося мимоволі, тільки ж люди справді до такого схильні. Що робити, га?
Тут він знову повернувся до Зенона.
— Діяти, — вичавив той.
— Молодець. — Дорош став поруч зі своїм зброєносцем. — Ті хлопці мали знайти мене, тобто — нас, у Кременці. Бачте, як сталося. Я домовився перед тим ще раз зустрітися в Бережанах, прийшов за вказаною адресою. Там кажуть: іди, не приходь більше, бо так і так. І ніхто нічого не знає. — Він витягнув нову цигарку. — Хлопців мордують, а люди не знають нічого.
— Треба, аби знали, — підхопив Зенон.
— Про те й мова, — кивнув Юрко. — Нам давно пора йти далі порожніх розмов. Шукати якісь виходи на Організацію — ліпший варіант. Тільки знову час витрачається дурно. І потім, доведеться визнавати зверхника, коритися йому, слухати, виконувати накази. Тобто, хлопці, втратити самостійність. Керуватися чужими планами, обмежувати себе в способах дії. Не згоден я.
Дорош так усе подавав, таким тоном говорив, з таким налаштуванням, що бажання сперечатися й заперечувати не виникало. Справді, подумав я собі, невже своїх голів на плечах не маємо? Спершу слід довести, що вартий чогось. А вже потім не ти прийдеш, а до тебе. Не втерпів, перервав нашого оратора. Сказав так.
— Нарешті мислити почав, — мовив той задоволено, прикурив, знову озирнувся на краєвид, коли глянув на нас, очі жваво блищали. — Нехай Організація з’явиться тут на готовому. Коли так, інакше з очільниками говоритимемо. Поки ми самі по собі, будемо боротися, як собі знаємо.
— Як?
Питання знову вирвалося, як на мене, трошки дивне, навіть дурнувате. Але цього разу Юрко сприйняв на диво спокійно. Відповів не відразу. Докурив, споглядаючи на Кременець згори.
— Листівок ляхи дуже бояться, — проговорив, ніби мислив уголос. — Слово б’є, мов куля, а часом сильніше. Що коротші слова, то влучніше луплять. Почнемо з них. Зенку, на тебе головна надія.
— Та отож, — кивнув він. — Піду в нічну зміну, коли в друкарні народу менше. Тільки текст складемо невеликий, аби скорше набрати. І самих листівок багато не треба. Бо що менше, то швидше надрукую й заховаю.
— На перший раз так і буде, — легко погодився Дорош. — Напишемо: в Бережанах арештували трьох українців за те, що вимагали собі прав на своїй землі. Люди мають прокинутися й протестувати.
— І людей підніме? — засумнівався я.
— Відразу — ні. Але зачепити мусить. Урахуйте ще таке. Кременець — місто значиме, у нас тут освітній центр воєводства. Отже, політичний також. Ніби життя вирує, й при тому болітце тихе. Уже така листівка мала б почати все тут ворушити. Збудить народ — напевне. А далі — збурить.
Я не мав, чим заперечити. Та й потреби особливої не було. Адже давно хотілося якось себе проявити. Балачки довкола всього починали набридати.
Тож там, на Боні, теплого вересневого вечора ми потиснули один одному руки.
І створили власну організацію.
4
Першу акцію провели вже за тиждень.
Досі вважаю: розклейка двох десятків папірців у центральній частині Кременця вночі акцією названа досить голосно, навіть самовпевнено. Проте Дорош із перших днів повернув усе так, що всяка наша дія, навіть кожне таємне зібрання на Боні, розцінювалося як серйозне дійство. Спрямоване на підрив польської державності зсередини, не інакше. Причому Дорош щиро був переконаний у швидкому результаті наших дій і в тому, що наша трійця справді є небезпечною для влади Другої Речі Посполитої. Принаймні — в Кременці та окрузі.
Із текстом довго не морочилися. Склали найпростіше: «Українцю, прокинься! Поляк убиває тебе на твоїй землі! Ставай до смертельного бою!» Зенко вночі набрав і видрукував польською мовою, інших шрифтів ліцейська друкарня не мала. Набір, звісно, відразу ж розкидав. Листівки виніс під одягом, склав і міцно примотав до тулуба шаликом. Потім признався — сам собі нагадував контрабандиста. Клейстер варили на замковій горі, бо вариво смерділо і Юрко побоювався: сторонні пронюхають. У буквальному розумінні, наголосив тоді. Унюхають і побіжать, куди треба. Зрадники ж кругом.
Коли після тривожної ночі ранком зустрілися в ліцеї, кожен виявив: на стінах листівок уже не було. Поліція зреагувала оперативно, й це дуже потішило Дороша. Отже, заявив, ми все робимо правильно. Ляхи борються з папірцями, тож нас якщо не бояться поки, то стережуться — напевне. Треба не зупинятися, не опускати рук. Щоправда, коли прогулялися центром та міським базаром, трохи розчарувалися. Люди пліткували про що завгодно, окрім появи в Кременці небезпечної для влади крамоли. З чого Юрко зробив категоричний висновок:
— Не зачепило, хлопці. Не торкнуло. Не дійшло до кожного.
— Може, через мову, — припустив я. — Оголошень у місті чимало. На таких папірцях — у тому числі. Усі написані польською. Люди просто можуть не звертати увагу, не вчитуватися. От аби українською — вони б упадали в очі.
— Де я тобі шрифти знайду, — буркнув Зенко. — І потім, Мироне, почну шукати — уже приверну зайву увагу. Уяви собі, ти хочеш зброю купити.
— Ну?
— Просто так вона в Кременці не продається. Тобі доведеться шукати нелегальні шляхи. Так чи інакше прийдеш до криміналу. А там більшу частину спільноти контролюють поліція й дефензива.
— Мудро, — погодився Дорош. — Бери приклад із Зенка, справжній конспіратор. Почнеш шукати револьвер на чорному ринку, так тебе відразу здадуть поліції задля святого спокою. Шрифти українські, вважай — заборонені, захочеш десь надибати, те саме буде, не інакше.
Тоді я знизав плечима. Сперечатися з Юрком — робота марна, будь-яка розмова заходила в коло, аж поки не визнаєш його правоту. Зрештою, тут порівняння слів зі зброєю прозвучало досить доречно. Навіть красиво й символічно. Проте іншого виходу, ніж далі друкувати листівки польською, ми все одно не мали. Тому звели висновки до потреби більшого тиражу. Так помітніше, не загубляться, не два ж десятки.
Наступну акцію провели за десять днів. Дорошу кортіло швидше, але Зенко справедливо застеріг: треба почекати, хай уляжеться. Народ справді міг не звернути увагу на наші заклики. Дефензива напевне взяла на замітку, бо позривали листівки не дарма. З цим Юрко погодився й терпів, хоч йому помітно свербіло, так рвався щось робити. Текст вирішили не міняти. Дорош сказав:
— Того разу було мало, нехай цей самий заклик побачить більше народу.
Зенко викроїв зручний час, знову набрав і наштампував тепер уже сотню. Винести на собі не ризикнув, тому запакував у торбинку, перекинув її через паркан, який огороджував дворик друкарні. Я причаївся з протилежного боку, підхопив пакунок і швиденько забрався геть.