Червоний. Без лінії фронту

Поговорили ми коротко. Червоний вийшов з управи останнім, ми ж не пішли далеко, зібралися й чекали на нього. Потім Дорош гукнув, той підійшов, і це мало вигляд, мовби робить нам послугу. Вирішив обмежитися короткою розмовою й піти собі геть, але Юрко не спішив прощатися.

— Чекай. Може, прогуляємося?

— Маю свої справи, — відповів Червоний сухо.

— Чоловіче, нас маринували добру половину дня. Зараз глибоко по обіді. Які б справи в кого не були, усе пересувається на завтра чи ще на колись. Будь мудрим, подумай.

— Ну, і де погуляємо? — мовив Данило після короткої паузи.

Поки думав, я відчув на собі його погляд. Не знаю, чи мали Юрко із Зенком подібні відчуття. Але Червоний швидко й пильно обмацав очима кожного, наче обшукав, як поліцейські під час затримання. На мене до того моменту ще ніхто так міцно не дивився.

— Є місцинка затишна, — підморгнув Дорош.

Червоний знизав плечима, що мало означати: чорт із вами, гайда.

До нашого місця на Боні йшли мовчки. Точніше, усю дорогу мовчав лише Червоний. Ми натомість ділилися враженнями від допитів, і здавалося, що Юрка неабияк тішила ця історія. Він, потенційний борець із режимом, навіть хотів потрапити за ґрати. Щоправда, ненадовго, сидіти в тюрмі не збирався. Просто сам факт свого затримання сприймав як щось романтичне й небезпечне водночас. Мовляв, дурні поліціянти схопили його, бунтівника, й відпустили, так і не зрозумівши, яка велика рибина вислизнула з рук.

Опинившись під залишками замкових мурів, Дорош відразу взяв бика за роги.

— Нам такі, як ти, дуже потрібні, — сказав він Червоному.

Той, здавалося, зовсім не здивувався. Засунув руки глибоко в кишені пальта, трохи розставив ноги, ледь підняв голову, виставивши вперед гостре підборіддя. У мене склалося враження: Данило в такий спосіб дивиться на нас ізгори вниз.

— Кому — нам? І які — такі?

— Ми — таємна організація. Треба ж комусь у Кременці боротися за Україну.

— Цікаво. — Це прозвучало підкреслено ввічливо. — Бачив якусь листівку на стіні будинку, де квартирую. Ваша робота?

— Наша. — Юркові помітно підлестило.

— Значить, боротьба — клеїти листівки, — зітхнув Данило. — А далі?

— Що — далі? Будуть нові листівки. — Тепер Дорош чомусь почав утрачати впевненість, через те додав для чогось: — Нас уже шукає поліція.

— Не всякий, за ким шукає поліція, знаменитий добрими справами, — спокійно мовив Червоний.

На Юрковому місці я теж не знав би, що на такий закид відповісти. Лице Дороша миттю стало багряним, запашіло вогнем — попектися можна. Він кілька разів ковтнув повітря, наче викинутий на берег карась, нарешті вичавив:

— Ти не робиш нічого. Ми бодай намагаємося.

— Коли так, пощо вам я?

— Люди потрібні, — повторив Юрко, заводячи розмову в коло.

— Ти, значить, тут старший.

— Я! — підтвердив Дорош вигуком.

А ми з Зеноном перезирнулися. Дотепер серед нас не велося жодної подібної розмови. Юрко ніколи ще не пропонував себе на зверхника. Він лише подавав ідеї, а ми погоджувалися, бо думали так само й хотіли діяти, відчути себе причетними до чогось славного, визначного, важливого. І ось раптом Юрій Дорош проголошує себе старшим, фактично — нашим керівником.

Червоний ніби прочитав думки. Кивнув у наш бік, запитав:

— Хлопці не проти?

— Не проти — чого?

— Що ти в гурті за головного.

Тепер Юрко зиркнув на нас. Зенко, беручи час на роздуми, зняв окуляри, подихав на них, протер скельця хустинкою. Потім начепив на ніс і сказав твердо:

— Так.

Іншого від нього годі чекати. Дорош тоді був його кумиром, і всі наші з Юрком суперечки він перетягував у результаті на його бік, додаючи власний голос. Мені ж насправді в той час було все одно. Не думав ніколи, хто наді мною старший. Хоча хотілося самому брати участь у розв’язанні такого складного питання й справді обрати зверхника над собою після спільного обговорення, як у парламенті. Проте я вирішив не оскаржувати самозванства хоча б тому, що поведінка Червоного мені не дуже до вподоби. Учора в ресторані дивився на нас, мов на порожнє місце. Зараз мружить очі й дере носа, а весь подвиг — розбити писок п’яному поляку.

— Отже, ти відповідаєш, — мовив тим часом Данило, й тепер точно для нього зникли всі довкола, окрім Юрка.

— За що?

— За них. — Червоний знову згадав про нас із Зеноном, кивнувши собі через плече. — Ще — за власні слова, вчинки, рішення. Маєш розуміти, що ви робите, задля чого. І головне — яку ціну готові платити й чи взагалі готові. Ти, Дороше, особисто мусиш зважити всі прийняті рішення, пояснити хлопцям, а вже потому кожен повинен сказати своє слово.

— Заскладно говориш. — Юрко облизав язиком пересохлі губи, подумав, додав: — Демагогія. Ось так це називається.

— Гаразд, — легко погодився Данило. — У такому разі поясни, як називається, коли такі самі хлопці, як ми, насипають по селах кургани на честь полеглих Січових стрільців та інших вояків українських армій, у тому числі — козакам. Спершу робили то потайки, щодалі рідше ховаючись. Кожен знав, що з ним буде, як спіймають. І всі, кого ловили й судили, влаштовували в судових залах гучні протестні акції. Чи як назвати заклики не купляти алкоголь та цигарки, бо на це Польща має державну монополію? Або, — тут він перевів подих, — поясни, якщо зможеш, чому дехто з хлопців, що виконують вироки польським урядовцям, караючи їх за розправу над українцями, не тікають, а чекають поліцію й дають себе арештувати. Що, теж демагогія?