Червоний. Без лінії фронту

Вона його й згубила.

Та не забігатиму наперед. Поки що Юрко відмовився збиратися в нього, бо в будинку пральня, заходить багато випадкових людей, а він не хоче зайвий раз світити свою, як сказав, групу. Тоді я почув це від Дороша вперше за весь час знайомства й не особливо зважив. Так сталося, що згуртувалися ми довкола нього й часто вирішальне слово лишалося за ним. Зенко ніколи з Юрком не сперечався, а я взагалі не з тих, хто любить балаканину до хрипоти. Мені більше справи були до вподоби. Хоче Дорош вважати себе головним — то нехай собі.

Незручно виявилося і в Зенка, але там усе ясно: батьки та сусіди. Пертися до мене в комірчину все одно, що йти до «Волині». Відстань майже та сама, але перша умова мого квартирування — не водити нікого, дівчат передусім. З’явитися туди з гуртом — означало порушити домовленість, роздратувати господарів, підірвати довіру до себе. Ну, а в ресторані, звичному місці зборів, гриміла музика. Щоб почути одне одного, доводилося говорити голосніше, ніж зазвичай. Інші рази Дорош дозволяв нам усім це, зараз наголосив: ситуація особлива.

Так виникла Бона, куди я відразу зголосився провести товариство.

Стояв вересень — той час, коли літо ще не остаточно передало осені права. Було сухо, тепло, вітер не задував в обличчя, тож підйом для новачків видався досить легким. Діставшись вершини, ми зайшли під прикриття залишків мурованих стін. Зенко не стримався, признався: народився в Кременці, виріс тут, але сюди видерся вперше. Виявляється, його ніколи не тягнуло глянути на рідне місто з висоти пташиного польоту. Мене ж тягнув на Бону найперше краєвид. Як сільському за духом, бракувало мені простору. Лиш тут міг дихати на повні груди, і всякий раз кортіло закричати, заволати, розкинувши руки, мов крила. Дорош же бурчав, що збив ноги на підйомі, закурив, чим здивував нас, бо раніше ніхто з компанії цигарками не бавився, й промовив дивну, але, на його думку, багатозначну фразу:

— Це все має бути біля наших ніг.

— Місто й так під ногами, — спробував я неоковирно віджартуватися.

— Нічого ти не розумієш, — зітхнув Юрко, знову затягуючись і випускаючи дим так, ніби дмухав на міську панораму. — Нічого ви не розумієте, панове. Я так само прозрів. Хоч і думав, що знаю трохи більше.

Ми із Зенком перезирнулися, але промовчали. Дорош завжди починав розмову так, здалеку, мовби придивлявся й пристрілювався.

— Пам’ятаєте стрілянину в Бережанах минулого року? — провив він раптом, щиглем кидаючи недопалок із гори.

— Це коли хлопак поліціянта застрелив і сам у лікарні помер?

Я перепитав для годиться, бо знав напевне: мова про той випадок. Ми саме тоді зійшлися разом і довго обговорювали, що ж то було.

— Ти, бачу, недалеко пішов відтоді.

У Юрковому голосі чулася ледь помітна зневага. Я не раз від часу знайомства ловив його на такому. Але це мене жодним чином не чіпало, бо кожен має право на власні бздури. Я, наприклад, трохи вайлуватий. До мене не завжди швидко доходить те, що інші, такі, як Дорош, хапають на льоту. Мені треба більше часу, ніж іншим, аби в чомусь розібратися й прийняти якесь рішення. А в різних ситуаціях покладався більше на хлопський розум, аніж звичні до інакшого, ніж у селах, швидшого способу життя.

— І чого ж не розумію? — поцікавився я.

— Застрелив поліціянта, Мироне, — це коли ти грабуєш банк чи крамницю. — Зневагу замінила терпляча повчальність. — Або вкрав гаманець на ярмарку, тікаєш, а поліціянт за тобою женеться. Той хлопець належав до Організації. Він свідомо став на шлях боротьби за звільнення України від панування ляхів, проти свавілля, утисків і терору. Поліція вистежила його, загнала на горище. Їх вийшло багато на одного, і вони не могли його взяти. Поліціянти, Мироне, прикривали себе спеціальними жилетами, які не пробивають кулі. Мали гранати зі сльозогінним газом. Хлопець усе одно прийняв бій, убив одного ворога, забрав у нього револьвер. Тільки тоді його закидали градом куль! — Дорош тупнув ногою. — І то не змогли добити на місці, він помер у лікарні.

— Але ж він застрелив поліціянта, — правив свою лінію я.

— Убив ворога в бою! — вигукнув Дорош. — Є різниця, й то велика! Скажи хоч ти йому, Зенку!

— Справді. — Той поправив окуляри, як було завжди, коли його втягували в суперечку.

— Нехай, — погодився я. — Це рік тому було.

— І не завершилося! — Тепер Юрко говорив уже спокійніше. — Тільки тоді влада ще дозволяла писати про подібне в своїх газетах. Нині ж замовчують факти. Аби, з одного боку, не лякати поляків, а з іншого — не давати нам, українцям, приводу брати приклад із справжніх борців. Влада хоче, аби всі думали: опір придушено, наш народ умиротворено, ми нарешті припинили огризатися й стали покірними. Тим часом тиждень тому в Бережанах знову схопили трьох наших.

— Наших? Кого?

— Ну, не тутешніх, — виправився Дорош. — Не з нашого ліцею. Хлопці везли листівки, нічого особливого. Один, бережанський, винайняв помешкання й жив там. Двоє інших зустрілися в Тернополі, мали при собі сумку з друкованою агітацією. Папірці, лише папірці. А їх — до Берези-Картузької.

На той час я сам не розумів, звідки про все те дізнавався. Ніхто спеціально не говорив про Організацію[9], я навіть  жодного члена її не бачив. Але знав: вона існує. Те саме про концтабір у Березі[10]. Ним час від часу лякали навіть у нашому селі. Та жоден мій знайомий, близький чи далекий, туди не потрапив. Подібні речі, як багато інших, сприймались як даність. Іноді здавалося — ми народилися з тим разом. Або навіть не так: все існувало до нас і після нас лишиться.