Деміан
- Автор: Гессе Герман
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7692-2
- Переводчик: Иван Мегела
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Деміан». Краткое содержание книги:
«Деміан» — роман про становлення особистості, про духовні пошуки. Це історія юнака Еміля Сінклера, який відчув провалля між лицемірною мораллю, що її проповідували церква, родина і школа, та реальним світом. У дитинстві він був збитий на манівці, потрапивши під пресинг брутального хлопця. Але потім у його житті з’являється таємничий Макс Деміан, який настановляє його завжди залишатися вірним собі й боротися з головним ворогом — загальновживаною умовністю.
Скарбничку я наповнив фішками і поставив на місце, ніхто цього не помітив. Але і це могло розкритися будь-якої миті. Ще більше, ніж брутального кромерівського свисту, я почав боявся матері, коли вона тихенько підходила до мене, — а раптом вона почне про все розпитувати?
Оскільки я не раз з’являвся до свого кривдника без копійки, він став визискувати мене в інший спосіб. Я повинен був тепер працювати на нього. Якщо батько Кромера посилав його куди-небудь, той відправляв мене замість себе. Або він давав мені якесь важке завдання — проскакати десять хвилин на одній нозі чи приліпити якусь цидулку до спини перехожого. Ночами я уві сні продовжував відчувати ці муки і прокидався в холодному поту.
Я справді на якийсь час захворів. Я часто блював, мене лихоманило, а ночами кидало в жар і вганяло в піт. Мати відчувала, що зі мною щось негаразд, і всіляко виявляла мені свою турботливість, на яку я не міг відповісти їй довірливістю, і це мучило мене ще більше.
Одного вечора, коли я вже ліг спати, вона принесла мені шоколадку. Це був відгомін колишнього, коли я поводився чемно і як винагороду часто отримував перед сном якісь ласощі. І ось зараз вона стояла, простягнувши мені шоколадку. Мені стало нестерпно боляче, і я лише похитав головою. Вона запитала, що зі мною сталося, і погладила по голові. Я зумів тільки вичавити з себе: «Ні! Ні! Не хочу нічого…» Вона поклала шоколадку на нічний столик і пішла. Коли наступного дня вона стала розпитувати мене про це, я вдав, наче нічого не пам’ятаю. Одного разу вона привела лікаря, який, оглянувши мене, призначив вранішнє обмивання холодною водою.
Мій стан у той час був близький до божевілля. Серед порядку і спокою, що панували в нашому домі, я жив у страхові і муках, немов якась примара, не брав участі в житті сім’ї, іноді забуваючись на якусь годину. З батьком, який наполегливо вимагав від мене пояснень, я тримався замкнуто і холодно.
Розділ другий
КАЇН
Порятунок від моїх мук прийшов із цілком несподіваного боку. Й одночасно з цим у моє життя увійшло щось нове, що продовжує впливати й понині.
У нашій гімназії з’явився новий учень. Він був сином заможної вдови, що оселилася в нашому місті, і носив на рукаві жалобну стрічку. Навчався він у старшому класі і був на кілька років старший. Але я, як і решта учнів, одразу запримітив його. Цей дивний учень, здавалося, насправді почувався набагато дорослішим, він ні на кого не справляв враження підлітка. Серед нас, пустотливих школярів, він рухався відчужено і вільно, немов дорослий, точніше, немов якийсь пан. Особливою шанобою він не був оточений, участі в іграх не брав, а тим паче — у бійках, проте його впевнений і рішучий тон у поведінці з учителями сподобався всім. Звали його Макс Деміан.
Одного разу, як це вряди-годи траплялося в нашій школі, з якихось причин до нашої просторої класної кімнати приєднали ще один клас. То був клас Деміана. У нас, молодших, тоді був урок Закону Божого, а старші мали писати твір. Koли нам розтлумачували історію Каїна й Авеля, я часто поглядав на Деміана, обличчя якого дивним чином приваблювало мене. Я бачив це розумне, світле, надзвичайно рішуче обличчя, уважно і зосереджено схилене над зошитом; він був схожий не на учня, який виконує завдання, а на дослідника, зануреного у свої власні роздуми. Приємним він мені не здавався, навпаки — я відчував якийсь спротив щодо нього — він був, на мій погляд, занадто зарозумілий і самовпевнений, і в його очах був той дорослий вираз, якого діти ніколи не люблять, — дещо сумовитий, з іскорками глузливості. Однак — із приязню чи з жалем — я раз по раз поглядав на нього. Та варто було йому тільки зиркнути на мене, і я злякано відводив свій погляд. Думаючи нині про те, як він тоді виглядав у ролі учня, я можу сказати: він був геть не такий, як інші, на ньому явно лежав відбиток самобутності, тому-то він і привертав до себе погляди, хоча водночас він робив усе, щоб не привертати до себе уваги, — тримався й поводився, ніби перевдягнений принц, що перебуває поміж селянською дітлашнею і всіляко намагається видаватися таким, як усі.