Деміан
- Автор: Гессе Герман
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7692-2
- Переводчик: Иван Мегела
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Деміан». Краткое содержание книги:
«Деміан» — роман про становлення особистості, про духовні пошуки. Це історія юнака Еміля Сінклера, який відчув провалля між лицемірною мораллю, що її проповідували церква, родина і школа, та реальним світом. У дитинстві він був збитий на манівці, потрапивши під пресинг брутального хлопця. Але потім у його житті з’являється таємничий Макс Деміан, який настановляє його завжди залишатися вірним собі й боротися з головним ворогом — загальновживаною умовністю.
Я хутко відчинив двері, щоб непомітно прошмигнути і зачинити їх за собою, однак Франц Кромер протиснувся слідом за мною. У прохолодному темному коридорі з кам'яною підлогою, куди світло проникало тільки знадвору, він став поруч зі мною, взяв мене за плече і тихо промовив:
— Не треба так квапитись, малий.
Я злякано поглянув на нього. Він цупко тримав моє плече. Я силкувався збагнути, що він має на думці, може, збирається вчинити зі мною щось погане? Якщо я зараз голосно, нестямно закричу — чи встигне хто-небудь зійти вниз, щоб урятувати мене? Але я цього не зробив.
— У чому річ? — запитав я. — Чого ти хочеш?
— Не так-то й багато. Я повинен тільки дещо запитати у тебе — без сторонніх.
— Але мені треба вже йти нагору, зрозумів? Мене чекають!
— Тсс… — тихо промовив Франц. — Знаєш, кому належить сад біля Кутового млина?
— Не знаю, мабуть, мірошникові.
Франц обхопив мене руками і міцно притягнув до себе — я змушений був дивитися йому прямо у вічі. Він посміхався недоброю викривленою посмішкою, тоді проказав владно і зло:
— Так, хлопче, я можу тобі сказати, чий це сад. Мені вже давно відомо, що звідти поцупили яблука, але я знаю й те, що хазяїн пообіцяв нагороду — дві марки тому, хто викаже злодія.
— Господи! — вигукнув я. — Але ж ти… ти не скажеш?
Я відчував: марно волати до його честі. Він був з «іншого» світу, там підлота не вважалася злочином. Я це безпомилково відчував. Люди з «іншого» світу були не такими, як ми.
— Не скажу? — реготнув Кромер. — Ти, шмаркачу, мабуть гадаєш, що я фальшивомонетник і сам можу малювати собі марки? Я злидар, у мене немає багатого батечка, як у тебе, і якщо мені випадає нагода заробити дві марки — я повинен їх заробити! А може, він дасть ще й більше…
За мить він відпустив мене. Святий Боже… Наш передпокій уже не пахнув спокоєм і безпекою — світ навколо мене зруйнувався. Кромер викаже мене. Я — злочинець, про це скажуть батькові, можливо, поліція прийде до нас… Мені ввижалися всілякі жахіття хаосу, проти мене повстало все потворне і небезпечне у світі… Те, що я не крадій, — не мало жодного значення. Окрім того, я ж поклявся! О Боже…
Сльози ринули з моїх очей. Я відчував, що повинен якось відкупитися, і в розпачі став нишпорити по кишенях. Хоч би яблуко, або хоча б складаний ножик… Тут я згадав: у мене є годинник! То був старовинний срібний годинник, який не працював, — я носив його тільки для прикраси. Він дістався мені від моєї бабусі. Я хутко вийняв його з кишені.
— Кромере… — промимрив я. — Послухай, ти не повинен мене видавати! Це буде негарно з твого боку. Ось, візьми мій годинник. Більше у мене, на жаль, нічого немає. Він срібний, і механізм тут гарний, у ньому є тільки маленький ґандж, але ж його можна полагодити!
Він зневажливо взяв годинник своєю брудною рукою. Я дивився на неї, відчуваючи, яка вона брутальна і глибоко ворожа мені, бо зазіхає на моє життя і спокій…
— Він срібний, — повторив я боязко.
— Плювати мені на твій срібний непотріб! — заявив він з глибоким презирством. — Та ще й поламаний!
— Але ж, Франце! — скрикнув я, тремтячи від страху, що він піде. — Зажди! Візьми годинника! Їй-богу, він срібний. Та у мене й немає чогось іншого…
Він подивився на мене холодно і зневажливо.
— Гадаю, ти знаєш, до кого я зараз піду. А можу заявити і в поліцію — я добре знаю їхнього вахмістра.
Він обернувся, щоб іти геть. Я ухопив його за рукав. Цього ніяк не можна було допустити! Краще вже померти, ніж витримати все, що може статися згодом, якщо він зараз піде.
— Франце, — благав я, захрипнувши від хвилювання. — Не роби цього! Це ж був просто жарт!
— Авжеж, жарт, але тобі він може дорого обійтися.
— Тож скажи, Франце, що мені ще треба зробити? Я все зроблю!
Він поглянув на мене своїми примруженими очима і вишкірив зуби.
— Чого ти клеїш дурня? — промовив він удавано добродушно. — Ти ж знаєш вихід не гірше за мене. Я можу отримати дві марки, і я не багач, щоб відмовлятися від них. А ти багач, у тебе навіть годинник є. Отже, тобі треба лише знайти дві марки — і справу залагоджено.
Я збагнув, куди він веде. Але ж дві марки! Це здавалося мені такою недосяжною сумою, однаково, чи десять, чи сто, чи тисяча. У мене не було таких грошей. Правда, я мав скарбничку, що стояла в маминій кімнаті. У ній, завдяки візитам мого дядечка та іншим подібним оказіям, лежало декілька десяти- і п'ятипфенігових монет. Більше я нічого не мав. Кишенькових грошей мені ще не давали.