Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Останні кілька років існування Радянського Союзу та перші роки української незалежності в українській культурі були ознаменовані «ерою фестивалів», на якій заявили на повен голос про себе представники різних сеґментів українського культурного простору. Низка масових святкових заходів дозволила широкій громадськості ближче познайомитися з культурними здобутками кількох поколінь неофіційної української культури, що нарешті вийшла з підпілля. Долучилися до цих зустрічей і колишні дисиденти, які постраждали від Комуністичної партії, а також ті, хто в минулому провадив помірковану політику партії у сфері культури, але наразі з тим таки завзяттям поширював націоналістичні гасла. Старі українські інтелектуали, деякі з яких мали неабиякі успіхи за радянської системи, в цілому вітали незалежність України, але побоювалися певних наслідків, до яких неминуче привело б подальше розширення доступу до західного світу. Західний меркантилізм і поп-культура (з її найяскравішою представницею, рок-музикою) змінювали тон і колорит культурних заходів в Україні. Реаґували і звикали старі інтелектуали по-різному. Дехто покладав гріх на рок-музику, вважаючи, що вона загрожує українській культурі, і вбачаючи єдиний порятунок для високого мистецтва, на яке важила капіталістична культура, у тісних зв’язках з урядом[28]. Інші відгукувалися на комерціалізацію мистецтва і їхню власну майбутню недоречність у культурному житті, з нервовим сарказмом[29]. Утім, нове покоління інтелектуалів, вісімдесятників, прийняли ці зміни і користувалися з нагоди вийти, за підтримки сімдесятників, на вулицю, а звідти на сцени фестивалів. Натхненні груповими інстинктами виживання, що у небезпеці репресій об’єднували сімдесятників, а також під впливом безкомпромісного духу своїх художніх поривів, вісімдесятники — за словами Вадима Скуратівського, «це перше в українській історії покоління, справді свобідне»[30] — взялися першими піднести прапора змін в українській культурі, тільки-но з’явилася така можливість. У цей час виникло кілька літературних угруповань вісімдесятників, — зокрема, «Лугосад» і «Пропала Грамота»: разом з рок-групами та іншими виконавцями вони з’являлися на всіляких дійствах, де масово збиралася молодь; група, яка була в епіцентрі більшості великих культурних подій цього ейфорійного руху, звалася «Бу-Ба-Бу». У складі Віктора Неборака, Юрія Андруховича та Олександра Ірванця, «Бу-Ба-Бу» виступала за «бурлеск», «балаган», і «буфонаду». Група покликана була оновити українську культуру через ін’єкцію карнавального сміху — цей «тонізатор» був одночасно і продуктом, і стимулятором святкового духу ейфорії. Членам «Бу-Ба-Бу» разом з іншими вісімдесятниками судилося стати тим поколінням української інтеліґенції, яке найзавзятіше заходилося застосовувати свої творчі таланти на благо відродження української культури в незалежній Україні.