Майже по-людськи
- Автор: Титорчук Тарас
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Майже по-людськи». Краткое содержание книги:
— А якщо вона прийде, коли коцька буде ще на вулиці? Він зараз став злим, це по мявкоту чути… Що як він на неї нападе?…
Діма перелякавсь від слів сестри. Він про це не подумав. Ніхто з них не подумав про те, що з теперішніми його розмірами коцька легко може здолати дорослу жінку.
— Може їй пощастить проскочити в дім, як ось нам, коли ми прийшли до вас. Але навіть якщо й ні,… — Орест поводив головою, зважуючи варіанти, — тоді ми щось придумаємо. Поставимо ще когось в туалеті, аби наглядав за калітками абощо… Але ми однаково не зможемо захистити твою маму, якщо в нас не буде чим її захистити. Спершу знайдемо зброю, тоді вирішимо як безпечно провести тьоть Лєну у хату. Так, зволікати не можна. Пішли, пішли!
Діма вийшов в коридор, повернув праворуч і пройшов до дверей батьків справа, відчинив їх, наблизився до вікна і визирнув на малину та паркан. Нікого. І нічого.
— Ооореееест! — почув він слабкий звук голосу Лади. Значить коцька десь біля воріт. Діма відвернувся від вікна і коли простяг руку до дверей, то помітив знизу темно-сірий ключ, що завжди стирчав з-під ручки. Батько з матір’ю іноді замикались в кімнаті в нагальних справах, які вимагали розхитування ліжка та сопіння. Раптово Діма загадався: як часто вони замикались не на самоті, а з коцькою? Лише в той вечір, декілька тижнів тому? Чи були ще випадки?
— Друуузіі! — почувся занепокоєний, збитий з пантелику, проте рішучий голос Ореста. — Ви маєте це побачити.
Дмитрик відкрив двері, пробіг коридором у вітальню, розсуваючи ниточки бісеру, повернув ліворуч, в туалет. Вдивляючись у продовгувате віконечко зверху, на ціпочках стояла Віка. Орест був біля неї та тримав жалюзі, його зріст дозволяв дивитись у вікно без перешкод. Лада стала на кришку унітаза і, піднявши жалюзі, також намагалась визирнути у віконечко в іншій стіні. Діма згадав, як його високий батько не раз погрожував забарикадувати це віконце, що виходило до дороги: «Терпіть не можу, шо люди бачать, коли ти приходиш сюди посрать».
Діма взяв кухонний стілець, що стояв збоку від Ореста, поставив біля сестри та й собі виглянув у вікно. Над дошками воріт височіла голова матері.
— О, ні!.. О, Господи!.. — заголосила Віка, та командний голос Ореста її перебив:
— Де кіт? Його хтось бачив?
Віка поглянула на нього як баран на нові ворота. Мама завертала з дороги до калітки.
— Нііі, я не бааачила… — відгукнулась Лада.
— Мабуть, сховався за сараєм. Чи за гаражем, — мовила Віка. Всі розуміли, що це добре. Сарай з гаражем знаходиться відносно далеко за хатою. Ледь чутний гуркіт почувся з боку Діминої кімнати, та на нього ніхто не звернув уваги.
— Або втік геть-зовсім з подвір’я від болю, — припустив Діма, — якшо його за сараями нема і раз ми його не бачили.
Зарипіла калітка, і вони повернулись до вікна. Коли мати показалась на стежці до сходів, Лада зістрибнула з кришки унітазу та підбігла до них, бо тьотя Лєна вже не була в її полі зору. Тоді Орест, Діма та Віка загрюкали у вікно, почали кликати її на їм’я, з вигуками: «До дверей!..», і тикати пальцями у бік сходового майданчика.
Мама зупинилася і повернулась на дев’яносто градусів. А коли побачила обличчя дітей, то заусміхалась і помахала їм рукою. Попри усмішку, обличчя її було невеселим, колір шкіри сіруватим, чіткіше проступили кілька зморшок на лиці, очі, позначені темними колами від напруженої доби — на мокрому місці.
— Боже, та відкрийте ж їй хтось двері, хай зайде в хату!.. — розбурхано встиг мовити Орест, коли над їхніми головами почувся тупіт по шиферу. Діма запізно згадав, що гілляки ближньої до хати буравиці частково нависають над дахом.
Віка вже повернулась, аби бігти до дверей, коли вони почули:
— МУР’МЯЯЯУ!
Мама вже опускала руку, тоді здивовано підвела голову на нявкіт. Її очі округлились від безмежного подиву, а потім — від жаху. Віка розвернулася до вікна, якраз аби побачити, як на маму стрімголов падає кудлатий мішок.
Коцька збив матір з ніг, прокусив їй горло, а потім заходився шматувати груди видовженими кігтями. З неприродних отворів на тілі пирснула кров.
— МААААААМ! — заволала Віка й відірвала очі від скла.
— Віка, ні, стій!.. — скомандував Орест і потягнувся схопити дівчину за передпліччя. Та він надто забарився — рука вхопила лише повітря.
Тоді коцька повернув голову до вікна, потім до сходів, а Діма зістрибнув зі стільця та побіг разом з Орестом за Вікою, що вже відсовувала ланцюжок та провертала котушку замка. Орест перечепився об брусок порогу між туалетом та вітальнею, потім через килим у вітальні і повалився на підлогу під входом в кухню: