Майже по-людськи
- Автор: Титорчук Тарас
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Майже по-людськи». Краткое содержание книги:
«Бо він домашній кіт. А домашньому коту треба…»
– Їсти!.. Ну звісно! — Діма скочив зі свого стільця і всі здивовано подивились на нього. — Його сьогодні ще ж ніхто не кормив!
— Ти хочеш сказати…
— Да! — перебив він Віку. — Ти сказала, що мати збиралася поспіхом. А це означає, шо вона могла просто забуть його погодувать!
Віка напружила лоб:
— Коли я побачила, чим він став, то якраз збиралася його покликати, шоб кинуть пару рибчин… — її очі засвітилися і вона підняла їх на Діму.
— Може спрацювати! — зауважив Орест, підводячись.
– Ідем годувати косюууу!.. — викинула руки вгору Лада і побігла в кухню.
— Мнєу?! — почулося від вікна.
Віка відкрила холодильник, Діма витягнув надрізану банку «Озерської», Лада зняла гвіздка на стіні дощечку, Орест подав ножа. Тоді Діма поклав ковбасу і відрізав шматок.
— Здурів, чи шо?… — поцікавилась Віка. — Він же тепер здоровий.
— Ну да, того я і відрізав такий здоровий кусок.
— Діма, думаю тепер йому й цілої палки навряд чи хватить.
Діма про це не подумав. Вірніше, він про щось таке мислив, коли вони заходили в кухню, але коли йому подали ніж і дощечку — видно спрацював якийсь умовний рефлекс, і хлопчик почав краяти ковбасу, як робив це багато разів до того.
Діма відрізав залізяку, яка зчіплювала шкурку на кінці палки, і вони вийшли у вітальню, коли двері знову затрусилися після чергового «ГУП!»
Всі відступили на крок.
— Може… Може хтось його буде відволікати, поки інші будуть викидати ковбасу? — мовила Віка.
— От ви цим і займіться, — розпорядився Орест. — А ми з Дімою покличемо його, коли він зайде за хату, і коли він покажеться, то викинемо наїдок і швиденько зачинимо двері.
Орест пішов з дівчатами та допоміг їм відчинити вікно. Коли він повернувся, то Діма почув, як дівчата кицькають, кричать та кличуть кота на ім’я.
— Такий шум! — зауважив Орест. — Сусіди можуть почути, — його очі округлилися. — Точно! Можна якось дати знати сусідам, що ми в біді!
— Не буде толку, — похитав головою Діма. — Ми вже з Вікою про це говорили, поки вас не було.
— Чомууу?
— Бо наші сусіди навпроти поїхали на вихідні на якісь шашлики. Дядя Валєра з тьоть Зіною поїхали ще вчора, в село, садити картоплю, здається… Збоку хата продається, ти знаєш. От і лишається одна баба Орися, від кухні, а вона самушеча, так тато казав.
— А ті шо навпроти, далі по дорозі?
— Я їх ще сьогодні не бачив. Може тоже вдома нема.
Орест більше не запитував. Діма поглядав на нього і знав, про що той думає. Якби батько не загородив два роки тому двір височенним дерев’яним парканом замість звичайної іржавої сітки, то хтось із пішоходів давно б вже помітив здоровенного кота. Дехто вирішив би, що це йому примарилось, хтось вважав би себе божевільним, але хтось обов’язково розбурхався б, сполошився б, і неодмінно когось викликав би. Може навіть поліцію. Бо коли бачиш, як хтось в костюмі кота намагається проникнути в хату, при цьому гучно нявкаючи, то логічно припустити, що особа ця несповна розуму, або намагається втнути розіграш, який навряд чи стане до вподоби хазяям.
– І що, зовсім нікого не бентежить цей нявкіт, ймовірно його ж чути на всю вулицю, а може й далі?
Діма якраз відкрив було рота, аби сказати, що надворі квітень, і людей навряд здивують «котячі серенади», навіть пронизливі. Хіба що, вони можуть розраховувати на бабу Орисю, яка витягне голову з кватирки, крикне аби вони нагодували свого клятого кота, та й захрясне кватирку назад.
Тоді у вікні кухні показалось хутро коцьки, який прямував повертати за ріг хати і вони поспішили у вітальню.
Орест відчинив двері і Діма одною ногою ступив на сходовий майданчик. «Киць-кицсссь!» — покликав він, та коли побачив як котяра розвертається до нього, побачив його пазурі, його ікла, його очі, обведені шерстю чорного забарвлення, кількість якого збільшувалась догори, округлі кремові смужки під чорним, та мармуровим кольором обведений рот що відкривався у муркотливому погрозливому питанні, то закляк на місці. Тоді коцька зробив кілька кроків до них, опустився на всі чотири й стрибонув.
— А! — вигукнув Діма та імпульсивно й рвучко кинув більший шмат ковбаси.
Коцька зловив його в польоті, різко опустився на горішні сходи і заходився працювати пазурами та іклами. Діма не раз бачив, як Коцька їсть, та у збільшеному вигляді робота його щелеп виглядала жахаюче.