Майже по-людськи
- Автор: Титорчук Тарас
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Майже по-людськи». Краткое содержание книги:
Діма і Лада закрутили головами. Віка сказала:
— Я дивилась трохи про нього в інтернеті, але там про нього всякі дурниці пишуть…
— Не пишуть, а писали, — виправив її Орест. — Ти коли-небудь звертала увагу на дату написання тих публікацій? А я звертав. Справа в тому, що НТПН завжди було непопулярне серед громади нашого міста. Ходили чутки, що ті науковці за стінами будівлі, де розташується Товариство, займаються чимось протизаконним, проводять недозволені експерименти тощо. З перевіркою до них кілька разів їздила наша міліція. Тоді вона ще була міліцією. Але це нічого не дало. Приїздило МНС, з Києва. Я так думаю, що в МНС був хтось знайомий…, зв’язки були в МНС у того, хто цю перевірку влаштував. Однак і ті хлопці нічого не виявили. Невдовзі після МНС, наніс візит якийсь депутат з цілою делегацією працівників СБУ.
— А що таке СБУ? — запитала Лада.
— Служба безпеки України, кіцік, — Ореста пересмикнуло. — Я більше не буду називати тебе кицею, добре, зайка?… Ну так от, коли в Нижевир мало приїхати СБУ, то ходили чутки, що НТПН прикриють. Ніхто не знає, що те СБУ там побачило, бо коментарів ніхто не давав, але усілякі нападки на Товариство в пресі припинились. Тато каже, що цілком можливо, що тепер НТПН працює на уряд, а уряд більше не дає журналістам поливати брудом Товариство і його працівників. Вже три роки, як…
ГУП!
— То які ж експерименти там проводилися? — схвилювався Діма.
— Цього ніхто не знає, — похитав головою Орест. — Але люди кажуть, що бачили там тварин, дехто говорить, що вночі чутно, як тварини біснуються, хтось заходить ще далі, кажуть що зниклі люди та діти — справа рук НТПН, хтось каже, що у нас на вулицях так мало бомжів через НТПН, але я не знаю чи слід довіряти цим чуткам. Зосередимось на тваринах.
ГУП!
— МУ’МЯАОУУУ!!!
— То ти хочеш сказати, — недовірливо повільно почала Віка, — що Коля з тим старіком вкололи шось Хвостику, і через це він виріс?
— Не лише виріс! Його статура нагадує людську, ти що, не бачиш?
— Та нє, брєд!.. — Віка вражено дивилась у підлогу. — Нашо їм таке робити?
— Питання не в тому, навіщо їм це, питання в тому, як коцька виріс за одну ніч?
– І що було у тому шприці, — докинув Діма.
— Ну, цього ми не дізнаємось.
— Чого? — виклично запитала Лада. — Ми можемо проникнути в їхні лабораторії і побачити, шо вони там роблять, змусити їх говорити, як Джек Бауер, а потім, коли вони скажуть, що у тих шприцах, то виведемо їх на чисту воду!
— Без питань, мала, — засміявся Орест. — Але спершу дай із хати виберемось.
Віці ж було не до сміху. Шкіра на обличчі трохи взялася червоним і вона часто дихала:
— Але ж навіщо Колі робити таке? — Діма зітхнув і подумав, що як тільки вона закінчить, то він розкаже їй все що думає про її дурнувате захоплення цим Кольою. — І вони кололи коцьку… скікі?… три неділі назад! А він за цей час не проявляв жодних якихось ознак… Ніяких змін поведінці! Та і в тілі не змінився! Виріс лише сьогодні вно…
БЕМ! ЛУП! БЕМ! ТРІСЬ!
— МАГАГАГАГАГААААУУУ!!!..
Тарлатутутурутутум, зіцісісіцісісісі…
Це посипалося скло в кімнаті Віки. Друзі підскочили й побігли туди.
В кімнаті скла не було. Розбитим виявилося надвірне вікно, дрібні скельця розсипалися по коробці та підвіконню, великі потріскані зубці скла стирчали зверху і знизу, кілька шматків прихилились до цілого скла у хатній частині вікна. На вістрях великих скалок було щось темно-вишневе, липке на вигляд.
— Кров, — мовила Віка.
— Кося поранилась? У Косі вааава? — залепетала Лада. Хоч вона й була всього на якийсь рік молодша від нього, Діма ледь не знавіснів від дурнуватих дитячих інтонацій в її голосі, як і від самого Ладиного питання.
— Надіюсь, глибоко, — відповів Орест, не зводячи погляду зі скла і пригортаючи до себе сестричку. — Надіюсь, що дуже глибоко вона поранилась.
— Я теж, — відрубав Діма.
— Так, тепер загроза стала прямою, — вийшов із заціпеніння Орест. — Зараз давайте подивимось, де він. Діма — ти сходи в кімнату дядь Віті з тьоть Лєною. Лада, візьми стільчик і подивись у ванній. Я піду в кухню, а Віка…
— Але ж в кухні чи кімнаті я зможу подивитись без стііільчика!
— В туалеті вікна маленькі. У випадку чого, він тебе не дістане. Той, хто побачить його — кличте. Ми залишимо когось на стрьомі, аби наглядав за котом, а інші підуть збирати ножі, качалки, кухонні сокирки — все, що зійде за зброю. Тоді, якщо він ще раз спробує проникнути в хату, то ми будемо готові. Його поранено — це добре. Його поріз дає нам перевагу. Але однаково, чекати на вашу маму більше не можна. Ми мусимо захищатись.