Софія

– Мене звати Софія. У мене зіпсувався манікюр!

І Софія закусила пальця і крізь пасма блиснула своїми очиськами. «У неї рівна лінія ноги, далека від досконалості, – вирішував про себе Лукаш, – у неї красиві груди, якраз для її віку, але вже потребують уваги. У неї долоні чоловіка і взагалі людської істоти». Вона стояла в білій кімнаті, куди не проникав жоден звук, тиха й одразу відірвана від усіх мелодій, усіх бажань, і Лукашу зробилося моторошно, аж до нудного. Він намагався глянути їй у очі, але ніяк не міг піймати ані блиску, ані кольору. Він хотів сказати щось пристойне, але слова забелькотіли у його роті, наче у старого ворона на смітнику. Потім вона сіла, закинувши ногу на ногу, у його синій джинсовій сорочці на кухні і пила чай, відчуваючи тихий спокій і тихе бажання, що наростало щохвилини – покинути цю домівку, свого рятівника, а водночас якнайдовше тут лишатися. Далі вона почула сухий тріск, повернула голову, і Лукаш нарешті натрапив на погляд – відсутній і присутній водночас, з іскоркою божевілля. Щось нещасне враз ухопило його під серцем – жалість неймовірна, якої довіку не спекатися, яка вивертатиме кишки, або совість, або совість з кишками, і від цього не буде ліків, а лише одна тиха і біла спокійна смерть стоятиме у головах. Вона пройшла повз нього, вона зазирнула йому в обличчя, але він там нічого не побачив. І вона сказала: «Я хочу спати…» Але сон не приходив до неї.

Вона лежала на спині – одна нога зігнута, очі відкриті – і дивилася на небо. Сказала: «Небо нагадує ковдру…» Лукаша підсмикнуло – від п’ят до тім’я. Він чомусь уявив, ні, швидше подумав: «Приходив батько, втомлений, і вона чекала на нього, забравшись під повстяну ковдру, і він був для неї як гість». І тут вона пошепки, майже беззвучно, заворушила губами у фіолетовий, наближаючий свій колір до ночі день: «Гість… Так… Гість…» І Лукаш пошкодував, що підібрав цю гарну, схожу на якогось зламаного янголика, дівчину. Пошкодував так, як невчасній радості, яку треба буде перемішати наполовину з горем чи відчаєм. Безплатність пороку відкрилася для нього маленьким віконечком, і Лукаш побачив когось чорного і горбатого, що прийшов і покликав когось із синьої глибини кімнати… А вона встала серед ночі, пройшлася місячною доріжкою, дійшла до кухні, взяла і налила стакан молока, хоча ніколи до цього не підходила до холодильника, не знала, де саме Лукаш ставить молоко – ну, все, звісно, було як з дешевої містики чи з дешевого американського телесеріалу. Вона випила молоко, повернулася і лягла спати… А на ранок він її не застав.