Софія

– Ну, слава тобі Господи, – почула вона голос, підвела ще раз голову і цього разу наткнулася на засмагле обличчя, руді вуса, лисину і сірі очі з жорстокою скалкою у зіницях. Принаймні їй так хотілося бачити цю трагедію, що насувалася на неї. І Софія заплющила очі, дозволяючи рукам і обличчю нести її далі. Але за хвилину вона лупнула своїми зіницями і тільки зараз по-справжньому відчула холод, і що падає сніг, а земля чорна. Несподівано, як подув вітру, як сонце на чорному асфальті, коли воно стоїть чисто у стакані дворів сусальним золотом. Софія спробувала було брикнутися, але від грудей, від дужих рук ішов той запах, чарівний запах, котрий хотілося нахилитися і випити до останнього. Так вона думала.

Її гойдало на хвилях, у теплому напівмороці, і крізь забрало вій вона бачила чорну землю і сніг, майже синій, зовсім невагомий, що висів у повітрі, а потім падав на цю землю, вигорілу землю, і бездарно танув. Вона тихо покликала щось чи когось, і гойдання зупинилося, вона на якусь хвилину перестала існувати; і до неї, разом з криками синьо-чорних птахів над двадцятишестиповерховим будинком, над майданчиком для гелікоптерів, починала доходити серйозність ситуації і те, що сама вона приймає все надто серйозно і надає якогось тремтливого, майже прозорого змісту.

Птахи із теплим невидимим повітрям облизували білі стіни будинку. Вони падали тихо, наче шматки кіптяви, наче запізнілі думки, де не було почуттів, а лише жорсткий і таємний зміст. Софія мліла і думала, що в разі чого ніхто її довго не кинеться; навіть коли вона заволає, ніхто не підійде, бо щось інше, сильніше за її почуття, володіло нею і цими дужими руками. Хтось наче розлив чорнило, темне синє чорнило небом, і воно важко опускалося, рвучись об верхівки будинків, що горіли проти сонця, і вона почала думати щось віддалене, поки не відчинилися дверцята й вона не втопилася в запашній шкірі авта. І вона переконала себе, що хоче спати, і нічого її не замінить, і нічого вона не знає, і Софія сама обімліла від таких радісних думок, що їй дала ілюзія свободи. І вона розуміла цю свободу так, як належно, як має бути, а не як кишенькову, що дозволяє тобі помастурбувати на людях або засмоктати сивовусого діда в безколірні губи, крикнувши: «Я тебе хочу!». Ось так десь летіло в її безкінечному білому просторі. І чорні птахи повзли білою стіною – донизу-догори, донизу-догори. На цьому можна було й закінчити. Такою її знайшов і побачив Лукаш.