Софія
- Автор: Ульяненко Олесь
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Алгоритм
- ISBN: 978-966-03-7180-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Софія». Краткое содержание книги:
Він відчинив двері й увійшов, розправляючи плечі, як люди, які щось несли на горбу або їх тримала нелюдська напруга. Це був її брат. Але вона поки що цього не знала. У прольоті всіх кімнат, у коридорі, у танцюючій пилюці Софія побачила високого хлопця у шортах кавового кольору, зеленій майці, з повними ногами і чистими, як весняне небо, очима. Човгаючи сандалями, вивертаючи майже світлого шоколаду засмаги, видавалося, він принюхувався, коли йшов кімнатами у світлотінях, у грі пилюки, у зеленому мороці. В його очах було швидше здивування, ніж переляк. До цього Софія чудувалася лише птахами. А зараз, зовсім несподівано, вона нахилила голову, зігнула свою тонку шию і, розчепіривши пальці, затулила обличчя й сказала: «Що це таке?» Сказала сама до себе, й ніхто б цього не почув, аби не якась дитяча акцентуація у вимові, у рухах, і ще щось таке, що розлютило матір. І вона хряснула кришталевою варенницею об підлогу. Тоді ж гість і прокинувся, як сомнамбула приходить до яви від легенького поштовху чи удару. Він розвернувся усім тілом в амбразурі дверей, а вона, і мати, й вітчим побачили його дужу статуру в запітнілій амальгамі дзеркала; він розвернувся і показав стовідсоткову білозубу усмішку. Мати сказала: «Я… я… я… на кухню…» Дорогою повернулася, через плече: «Я на вас усіх там чекаю… запросіть, будь ласка, брата».
Софія не віднімала рук від обличчя, доки вітчим не поклав свою важку, з ґулями на пальцях, руку їй на тім’я. Це могло означати що завгодно: перестань, я тебе люблю, я тебе хочу. Але вона продовжувала так сидіти, доволі артистично, відчуваючи, як солодко смокче під грудьми. Нарешті, як йому видалося, вона пробралася крізь ліс, крізь завали думок, почуттів і сказала: «Дай мені грошей. Я хочу їсти…» Вітчим недовго роздумував, сунув їй зеленого папірця, а вона, не дивлячись, отак тримаючись за обличчя своїми довгими пальцями, вискочила на вулицю.
Напевне, варто зазначити, що півроку як вони переїхали в інший район – з новими будинками, з новими маркетами, з новими сусідами. Район срібним крилом підгинав кілька зелених островів, чорнильно-синю воду, що відбивала у собі хмари, перламутр літа і червоні гостроверхі дашки багатоповерхових дач. Один перехожий подивився на неї, і вона перелякалася. Софія зовсім не знала, як чоловіки мають дивитися на жінку. Коли вони так дивилися, то вона лякалася. І зараз вона відчула пильний, навіть колючий погляд. Але нині зачарованість брала її теплими моцаками, лоскотала ніздрі незвичними запахами й таке інше.
Вона вискочила у перший-ліпший магазин, завалилася покупками, задихнулася від запахів, а потім закурила сигарету і сидячи дивилася на білий двадцятишестиповерховий будинок, де у верхів’ї разом з туманом крутилися птахи; і все висіло у нерухомому повітрі, так, наче очікувало на неї, на її голос, на її вроду. Вона зачудовано повернула голову, дивлячись на чорних птахів над білим куполом. І все у неї стискалося… І от зараз, під теплий вітер, під вечір, що помаранчево розтоплювався у повітрі, вона вискочила і підняла свій погляд на цей будинок, начебто святиня якась. Але того захоплення, що було раніше, не приходило. Стояла осінь, кінець її, але тепло ніжне й чисте: сусальним золотом горіли верхівки будинків, дерев, а крила птахів гнали тихе повітря, повне запахів, таких, які можна почути тільки від пташиного пір’я. І вона здивувалася і вирішила пройтися гамірною красивою вулицею, що нагадувала велетенську гудронову стрілу.
До цього часу вона відвідувала коледж, бутики й кілька ресторанів, де обідала мама, вітчим і сестра, яку вона бачила за все її трирічне існування всього декілька разів. І от вона пройшла повз кілька будинків, радіючи своїй нахабності, сміливості, й нові почуття роздули її ніздрі. Софія зайшла у прокурене приміщення, і її знудило. Цей дешевий генделик, гадючник у народі, викликав у неї більше захоплення, ніж новеньке BMW, більш ніж усе на світі. Темні, налиті червоним обличчя, перекинуті в столи, з тупими скалками очей – ось це напевне справжнє, а може, й не справжнє, проте це дуже цікаво. Вона взяла горілки, але не випила, а так і стояла з пластиковим стаканчиком, наче звірятко, призвичаюючись до чужих запахів.