Король болю

— Я той, з ким зустрічі не оминути, — відповів він.

В сутінках відчулось, як монарх стрепенувся.

— Хто... хто пустив тебе сюди? — кволо вигукнув король, і в голосі його звучало більше відчаю, ніж гніву.

Виходить, найкраща вавельська сторожа із загартованих та відданих вояків не здатна його вберегти.

— Візьміть себе в руки, ваша королівська милосте, — спокійно проговорив гість, — не треба кричати... Тим більше, що в світі не знайдеться такої сили, яка б мене стримала. Ваші охоронці ні в чому не винні.

Король Речі Посполитої Сігізмунд II Август раптом відчув, що цей чоловік дивним чином має над ним владу і будь-що заперечувати йому немає жодного змісту. Монархові навіть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежі, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказові.

— Що тобі потрібно? — запитав Сігізмунд Август і тієї ж миті зрозумів, як сильно боїться відповіді.

— Твій час настав, — металевим голосом сказав незнайомець, зробивши до нього широкий упевнений крок.

— Стривай, — благально вимовив король і виставив перед собою руку.

Жест його виглядав слабким і безнадійним, проте гість зупинився. Добру хвилину тривала мовчанка. Очевидно, незнайомець вирішив, що поспішати нікуди і терпляче чекав, доки монарх прийде до тями.

— Можливо, ми домовимось?.. — звівши очі на співрозмовника, майже пошепки промовив Сігізмунд.

Той зайшовся гучним скрипучим реготом.

— Домовимось? — перепитав незнайомець і в голосі його було стільки знущання, що вистачило б на десятьох таких, як Сігізмунд Август, — про що ви хочете зі мною домовитись, ваша королівська милосте?

— Дай мені ще трохи часу, — благально вимовив той.

— Твій час закінчується сьогодні.

— Будь ласка... Невже я не можу прожити бодай на одну добу довше?

— Можеш, — кивнув гість, — але навіщо це тобі? Завтра нічого не зміниться.

— Зміниться. Є одна справа, яку я мушу закінчити.

Біль та розпач пожирали короля, і він вже не міг триматися рівно. Монарх згорбився, важко спершись на свій ціпок. Цей чоловік, від якого досі залежала доля велетенської Речі Посполитої, викликав до себе тільки жаль.

— Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, — промовив гість, — а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно...

— Отже, це можливо? — з надією запитав Сігізмунд.

— Можливо, але доведеться заплатити жахливу ціну.

— Мені однаково. Я готовий.