Король болю

— Король хворіє не на застуду чи пердячку, — вимовив маршалок, і слова його були важкими, мов камені, — єгомосць майже весь час лихоманить, і на додачу цей бідолашний чоловік провалюється у безпам’ять, щойно лихоманка трохи відступає. Згодом він повертається до тями, але всі побоюються (хоч декотрі з нетерпінням чекають), що одного разу він не прокинеться... Не уявляю, що буде коїтися в бідолашній Речі Посполитий, якщо король зараз віддасть Богові душу.

— У короля немає наступника, — з розумінням справи сказав Христоф.

— Та отож бо... — ще раз і ще важче зітхнув Фірлей.

Він звівся на ноги, сіпнувшись від несподіваного болю в спині, що викликало чергову хвилю брутальної лайки з його вуст.

— Чи можу я звернутися ще з одним проханням до вашої мосці? — також встаючи, запитав Христоф.

— Кажи, — прокректав маршалок.

— Це щодо Софії...

На цих словах господар замку вирівнявся і пильно глянув на гостя.

— Так, — мовив він, — слухаю тебе.

— Чи не знайшлося б тут для неї якої-небудь служби? — запитав Христоф.

Фірлей усміхнувся.

— Служби, кажеш, — сказав він, — хочеш в мене її залишити?

— Хочу знайти їй добре і безпечне місце, — відповів Христоф, — часи непевні.

— Треба подумати, — протягнув власник замку, хоча видно було, що він прийняв рішення одразу, як лиш почув це прохання, — перебудемо ніч, а вранці поговоримо.

Христоф уклонився на знак згоди, і вони попрощалися. Гість повернувся до свого покою і, роздягнувшись, вдруге вклався спати. Поспати йому вдалося не більше двох годин, коли в двері знову постукали. Стукіт цього разу був впевненіший і гучніший, ніж попереднього разу. Чоловік неохоче звівся на ноги і подався відчиняти. За дверима виявився господар замку у нічному одязі. Поряд з ним непевно тримався ключник зі свічкою в руках. Рідкувата чуприна на голові Фірлея була скуйовджена, а у вирячених очах читався страх.

— Вашмосць... — здивовано промовив Христоф.

— Ходи зі мною, — прохрипів маршалок.

— Куди?

— Побачиш. Ходи, кажу...

— Гаразд.

І, не дозволивши гостеві навіть як слід одягнутись, Фірлей потягнув його за собою. Вони спустилися тими ж стертими сходами донизу, а потім знову піднялися вгору. Після вузького, як мишача нора, коридору, усі троє вийшли на галерею замкової стіни, що була призначена для тутешньої сторожі. Замок Фірлея був давнім, то ж стіна мала характерні мерлони[4], як будували в часи, коли артилерія ще була зовсім слабкою і недієвою. За одним з таких мерлонів Фірлей зупинився і знаком зупинив інших. Потім підкликав до себе Христофа і обережно вказав пальцем на сусідню з ними, дещо нижчу стіну, що знаходилась на першій лінії укріплень. Придивившись, Христоф побачив там величезну рись з вогненними очима, яка нещодавно являлась йому у сні. Втім, ця тварина, справжня чи примарна, знаходилась там не сама. Поряд з нею виднілася жіноча постать в білому. Жінка, присівши навпочіпки, гладила цю велетенську кішку по голові. Без жодного страху чи бодай побоювання... Вони виглядали, мов демонські сестри, що зустрілись вирішити долю довколишніх людських душ.