У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
— Жаль, що тут ми не можемо спостерігати найтонших відтінків, — пошкодував Славко. — їх — сотні, а система прожекторів, навіть у нашого батискафа, ще далека від досконалості, та й пластмаса ілюмінаторів не ідеально прозора. Зате вона має великий запас міцності і витримує такий тиск, коли скло перетворюється на порошок.
У міцності пластмаси невдовзі переконалися всі троє. Восьминіг на хвилинку зник з поля зору, а потім почулися сильні удари по корпусу корабля. Раніше, ніж люди опам’яталися, біля ілюмінатора з’явилося щупальце з великою каменюкою. Методично, із швидкістю пневматичного молота восьминіг забарабанив нею у віконце.
Славко потяг важіль управління на себе, кидаючи батискаф стрімко вгору, праворуч, ліворуч. Але восьминіг не відставав. Він, очевидно, щільно присмоктався до корабля і робив віражі разом з ним, не перестаючи грюкати по корпусу.
— Він хоче ближче познайомитися з нами, — спробував підбадьорити себе і друзів Валерій.
— Вимкніть світло в салоні! — наказав командир, очевидно вирішивши, що настав саме такий момент, коли треба бути рішучим.
Салон поринув у темряву. Та це нічого не дало. Восьминіг і далі тарабанив з короткими інтервалами, які використовував, щоб зазирнути в ілюмінатор.
— Може, він бачить нас і в темряві? — висловив здогад Валерій.
— Цілком імовірно, — відповів Славко. — Термоскопічні очі, інфрачервоний зір. Глибоководні кальмари фіксують теплове випромінювання. Чому б і цим упертим тварюкам…
Він запнувся, подумавши, що гідробіологові не личить так висловлюватися про об’єкт досліджень.
Восьминіг, врешті, переконався, що пробити корпус не вдасться, перестав тарабанити, востаннє глянув у темний ілюмінатор і зник.
— Ху! — полегшено зітхнув Валерій. — На цей раз близьке знайомство не відбулося.
— Все ще попереду, — пообіцяв Славко. — Познайомимося. І, може, знайдемо відповіді на деякі питання.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Валерій.
— Бачиш, — почав Славко, — всі восьминоги вміють орудувати камінням. Ще дві тисячі років тому римський учений Гай Пліній Старший описував, як восьмирукі проникають у черепашки молюсків… Восьминіг чатує біля хатки молюска, терпляче чекаючи, коли вона розтулиться. А потім, вибравши момент, кидає до неї камінь — і кінець: черепашка вже не стулиться…
— То він має батискаф за черепашку? — засміявся Валерій.
— Ось про його наміри ми якраз нічогісінько й не знаємо. А шкода, — відповів Славко цілком серйозно.
5
Валерій зібрав усі книжки з гідробіології, які були на судні. Окрім того, він весь час чіплявся з нескінченними запитаннями до Славка, Тукала, іхтіологів. В основному його цікавили головоногі молюски.
— Чергова перекваліфікація? — усміхнувся Славко. Саме він добре знав, скільки таких перекваліфікацій було в Валерійовому житті.
— Ви що, серйозно вирішили стати гідробіологом? — дивувався Тукало.
Адже щоб написати репортаж, досить було і сотої частки того, що Валерій уже знав.
Журналіст відмовчувався. Йому не хотілося пояснювати Нечипорові Арсеновичу, що він просто захопився, як захоплювався уже багато разів, коли знайомився з новою для нього справою.
За ці дні бухту знову й знову обстежили і водолази, і підводний човен, і батискаф. Нічого нового не виявили, контейнера не знайшли. Водолази встановили, що радіоактивність на різних ділянках дна змінюється. Як не дивно, її рівень був найвищий не там, де лежав контейнер, а метрів за п’ятдесят, біля входу до підводної ущелини, але там потрапили в такий лабіринт, що дослідити його до кінця не відважилися. Вирішили перекласти цю справу на дресированих дельфінів.
За два дні прибула і Людмила Миколаївна зі своїми вихованцями — Пілотом та Актрисою, які уже встигли зажити слави в наукових колах. Дельфіни й тут стали загальними улюбленцями. Навіть суворий командир підводного човна грав з Актрисою й Пілотом у м’яча та пригощав їх рибою. При цьому він інколи голосно реготав, а дельфіни розкривали свої пащі, і очі їхні променилися задоволенням. Інколи Актриса від надмірних почуттів легенько щипала ротом командира і потім свистіла “вибачте”. Це було одне із сорока п’яти слів, які вона вміла висвистувати дихалом-ніздрею.