Пiд тихими вербами
- Автор: Грінченко Борис Дмитрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Пiд тихими вербами». Краткое содержание книги:
- Через те ж i я нiколи не пристану до їх.
- I не треба… Глянь, глянь: зiрочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зiрочки - сонцевi дiточки!… - А хто ж їх батько?
- А хто ж? Мiсячко. Сонце, красна панна, пiшла замiж за мiсячка… їх дванадцять, братiв-мiсяцiв, дак вони по черзi й свiтять.
- А сонце ж як: за одним братом чи за всiма дванадцятьма? - спитав, смiючись, Зiнько.
- Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? - казала невдоволеним голосом Гаїнка.- От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце - красна панна, зiрочки - дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що - ти кажеш - русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!
- Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.
- Хiба дiдусь брешуть?
- Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.
- Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як е?
- Ну, от знов! - загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу - неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає- де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це - так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…
I вона стиха, як маленька дитина, промовила:
- Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…
- I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо,- сказав Зiнько.- А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?
- А неправда ж! - палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку.- Я читала недавнечко "Катерину"… читала й спiвала її.
- Як то - спiвала?
- А так - дивлюся в книжку та й спiваю.
- А на який же голос?
- А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!
I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:
Кохайтеся, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi - чужi люди,
Роблять лихо з вами.
Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.
- А що, гарно?
- _ Ще й дуже.
- Невже?
- Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?
- Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.
- Та ти моє спiвоче!..
Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:
- _ Нi,_ як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.
- Весело їм… гуляють!..- промовила Гаїнка.
- Може, й тобi хочеться до їх? - спитався Зiнько.
- Ой, нi! - вiдказала, хитаючи головою.- Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.
I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.
- Справдi?- спитав Зiнько. - А буйного доброго -намиста, такого, як у Горпини?
Вона не зараз одказала…
- Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…
IV. НА ВУЛИЦI
Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх i кидали впоперек вулицi яснi смуги свого бiластого свiтла. Пiд однiєю хатою зiбралася купа дiвчат та парубкiв, чути було веселий гомiн.
- Зiньку, ти? - озвався голос iз тiєї купи, i висока постать вийшла з неї.
- Я, Васюто,вiдказав Зiнько. Васюта, Зiнькiв товариш, пiдiйшов до їх.
- А я заходив до тебе,- думав, сьогоднi почитаємось… аж тебе нема.
- На пасiцi в дiда Дороша були.
- Ще й одну штуку хочу тобi сказати.
- Кажи!
- Нi, зараз не хочу. Приходь завтра ввечерi до Карпа, i я там буду,дак i поговоримо.
- Гаразд. Бувай здоров!
- Бувай!
Гаїнка з Зiньком пiшли далi вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регiт та крик: усi смiялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер помiж парубками, вiдколи вернувся з города. Рокiв iз п'ять вiн там був, бо як вивчився в школi та пiдрiс трохи, то зараз його батько туди вiддав. Жив там i за сторожа, i за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав iз бакалiї нишком од хазяїна, собi грошi приховавши, а хазяїн довiдався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нiчого не робив i до хазяйства не брався.
- Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..
Батько сам потурав тому:
- У мене син образований!
Сам робив, а "образований" син лежав пiд грушею, дожидаючися, щоб грушi самi в рот падали. Зате дивував Микита всiх на вулицi своїм убранням: чоботи "бутiлками", штанцi-галанцi вузенькi, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синiм з китицями пiдперезана, а зверху ще й "паджак з iскрою", так вiн сам його звав.
- Яка ж у йому iскра? - питалися промiж себе дiвчата.
- А що рябенький…
З' себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик - гострий,кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо однi вподобали його "образованость" та що вiн їх часто напував горiлкою, а другi боялись його здорових кулакiв. Тiльки Васюта нiяк його не шанував i часто глузував iз його, i за те Микита ненавидiв без мiри не то самого Васюту, а й усiх, хто з їм приятелював.
Тепер Микита стояв серед гурту парубкiв, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, i патякав:
- Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею пiл.
- Хах-ха-ха! - реготалися парубки.
- Їй-бо - не я буду,одоб'ю її в етого дурака Зiнька.
- Тю на тебе! - озвавсь якийсь парубок.- Вона ж чуже подружжя!
- Вот - пустяк униманiя, нуль обращенiя! Какое нам до етого дело? Аби мiнє понаравилась,моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нiкак нiльзя, ще й нiвоз-можно, а в городi - го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть i даже не то што баринi, а й горнишнi, й кухарки. Менi один лакей знакомий росказувал. Дiла - первий сорт!
- Дак це ти i в нас, чи що, хочеш таке завести? - спитав Васюта, ставши проти його.
- А тобi што за дєло? Хоч би й хотiв! Што ж ти мiнє- переп'янство йздєлаєш, чи как?
- Я тобi якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак i зуби визбираєш! - сказав сердито Васюта.
- Хто - я? Хi-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать менi! Не таких видали!
- Да й тi на вас плювали! - доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дiвчата зареготалися.
- Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну - одкажи йому.
Микита позакладав руки в кишенi в штани, вiдкинув голову назад i промовив:
- Штука менi йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нiбудь!..
- А знаєте, хлопцi й дiвчата,- не вгавав Васюта,- я навчився нової пiснi, та й ловкої!
- Ану-ну! Якої? - загомонiли всi, цiкавi на нову пiсню.
- Слухайте ж! Я буду спiвати, а ви розбирайте добре, бо це пiсня городська, дак гарна. Ех, бiс його батьковi! Нема в мене двох кишень у штанях,- нiкуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма,- гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!
I вiн почав триндикати:
Закладає руки в бруки
Та й говорить, што вон пан,-
Розсмотрiвшись хорошенько -
Настоящий шарлатан!
- Ха-ха-ха! - загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.
- Ти будеш менi шарлатана притулять? - скрикнув вiн i кинувся до Васюти з кулаками.
- Тю-тю на тебе! Оханись! Та вiн несамовитий!.. Свят! свят!..- казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту.- Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пiсня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хiба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як i ми, тiльки що, знаєш, iзверху тiєю ваксою помазаний,- отiєю чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.