Пiд тихими вербами
- Автор: Грінченко Борис Дмитрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Пiд тихими вербами». Краткое содержание книги:
Сьогоднi, зараз по обiдi, Гаїнка побiгла з дому до матерi, а звiдти - до дiда, на пасiку. Зiнько ж не схотiв iти до тестя, а прийшов просто сюди i оце лежав тепер у холодку пiд деревом, упиваючись свiжим запашним повiтрям, а бiля його сидiла й щебетала Гаїнка, а дiд Дорош докидав часом i собi слiвце.
- А батько питались,- казала Гаїнка,- чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там дiло… Питалися, чи ти дома будеш? "Нi,- кажу,- i вiн до дiдуся пiде…"
- Яке ж там дiло? - цiкавився Зiнько.
- А хiба я знаю? Казали - дiло… Та вони сюди прийдуть сьогоднi, то сам i попитаєш.
- Гаразд.
- А що, сину,- питав дiд Дорош,- який хлiб?
- Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.
- Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай,- зведуться люди нiнащо! - бiдкався дiд.
- А зведуться, дiду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати… А то лiси рубають, а земля сохне, i дощiв меншає… I виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…
- А як же їй силу вертати? - питав дiд. Зiнько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзi, але дiд i слухати не хотiв, тiльки рукою махнув:
- Ат! Вигадки! Колись i вчених не було, та якi врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вченi понаставали, не вiрять нiчому старосвiтському, все в їх дурниця! Гнiвається земля - тим i не родить! От що!..
- Хiба земля жива, дiду? - спитала Гаїнка.
- А ти думаєш - нi? Вона все чує й знає. Усi грiхи людськi бачить i вгинається, як по їй грiшник iде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарнi до неї, вона радiє й пособляє їм, а як нi, то плаче й гнiвається.
- Та чого ж вона гнiвається? - спитався, усмiхаючись, Зiнько.
- Того, що її не шанують! Вона - наша мати, вона - свята! Її цiлувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Iграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обiд орачам, то вбереться, як на Великдень: вiзьме плахту гарну, розпустить намiтку довгу, бо так треба до землi йти. От воно й родило i на вгородi, й на полi. А тепер iде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очiпку, ще й начоси повипускає, а замiсть плахти задрипана спiдниця. Ну, хiба ж це шана землi? Ну, вона, свята, й гнiвається.
Гаїнка глянула на свої колiна й побачила там плахту; тодi лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-пiд очiпка. Вона мерщiй ухопила хустку, що лежала бiля неї, й напнулася.
- Нi, дiду,вiдказав Зiнько,- тут не в тому сила.
- Ат! - перепинив його дiд.- От я тебе люблю дуже, Зiньку, що ти добрий чоловiк i гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже вiд лукавого, отi книги.
- Адже й євангелiя - книга,- сказав Зiнько. Дiд розсердився:
- Що ти рiвняєш? То євангелiя, а то казна-що!.. От уже не люблю!..
По стежцi вiд поля почулася хода.
- Батько, батько йдуть! - скрикнула Гаїнка. I справдi, незабаром на краю пасiки стала висока гарна постать Остапова.
- Здоровi, тату! З недiлею.
- Здоров, сину! I тебе з недiлею.
- I ти тут, Зiньку? Здоров!
- Здоровi, тату!
- А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й дiло є.
- Казала менi Гаїнка. Яке ж там дiло?
- Нехай же згодом,одпочину трохи. Сiв до гурту й почав розпитувати дiда Дороша про пасiку. Погомонiвши, сказав до зятя:
- А ходiм, Зiньку, до того лану, що бiля кривої балки, я там щось хочу тобi показати.
- I я з вами,скочила Гаїнка.
- Нi, ти не ходи,звелiв батько.- Ми зараз вернемось.
- _ Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть iз зятем пiшли з пасiки. Вийшовши на поле, пiшли помалу серед високих житiв. Зiнько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм дiлом. Як уже вiдiйшли трохи геть, той загомонiв:
- От що, Зiньку: е в мене одно дiло дуже добре.
- Ану, скажiть!
- Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?
- Ще б пак!
- Що, якби нам її в посесiю взяти?
- Еге! Де ж таки? Двi з половиною тисячi десятин! Хiба ж то на нашу силу?
- Аби схотiли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, вiзьмемо землю, а тодi подiлимо частками - скiльки кому треба. Адже тобi треба?
- Та трохи таки треба…
- I гаразд! I добре! - зрадiв Остап.- Вiзьмеш скiльки схочеш.
- Або ще й на скiльки грошей вистачить.
- За грошi не турбуйсь! - одказав Остап.- Коли в тебе зараз усiх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобi грошей добуду.
- Спасибi вам, тату!
- Дак виходить - пристаєш?
- Чому - нi? Як уся громада пристане, то й я.
- Та нi ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так - товариство, гурт.
- А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гуртi?
Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:
- Та люди все гарнi, заможнi,- нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.
- Хто ж то?
- Та ось - я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…
- А ще хто? - допитувався Зiнько.
- Та, мабуть, i всi…
- Нi, цих мало: не подужають.
- Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти,- того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.
- А чого ж то воно таке баришовите? - випитував Зiнько.
- От так! Та земля ж яка там добра - це раз. А друге - цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?
- Нiскiльки,вiдказав спокiйно Зiнько.
- Як то? - здивувавсь Остап.- А ти ж казав, що пристанеш.
- I пристану, коли вся громада вiзьме землю.
- А з нами ж чому не хочеш?
- Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.
- Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!
- Дарма, тату, аби я до дiла казав.
- Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!
- Нi, цього не буде.
Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…
- Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.
Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!
Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.
Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались на темно-блакитному небi i роса лягла важкими краплями на траву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою верталися вдвох iз пасiки додому, iдучи вузенькою стежечкою помiж високими житами.
- Що тобi батько казали? - питала Гаїнка, тулячись до Зiнька.
- Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.
- А ти ж?
- А я не схотiв.
- I не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такi страшнi люди - отi Денис, старшина та Рябченко.
Зiнько засмiявсь:
- Чого ж вони страшнi?
- Я не знаю… Тiльки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.
- Страшнi вони справдi тим, що людей кривдять,- зiтхнув Зiнько.
- Хоч би вже батько з їми не приятелювали,- казала Гаїнка.- А то їх усi люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й грiх, що я про батька кажу, та тiльки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за тi грошi, що ще покiйний Марко позичав у батька… Та як упала навколiшки, та плаче-плаче, бiдна, та батьковi ноги цiлує, щоб землi не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак i тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?