Пiд тихими вербами
- Автор: Грінченко Борис Дмитрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Пiд тихими вербами». Краткое содержание книги:
Думки плутались. Гаїнка заснула.
V. ЗIНЬКОВЕ ТОВАРИСТВО
Прокинувшись другого дня рано-вранцi, Зiнько справдi побачив, що вiн оставсь позаду: невсипуща господиня Гаїнка давно вже встала вдвох iз матiр'ю, вiдiгнала корову до череди, i, поки мати порплилась на вгородi, помалу полючи старими руками картоплю, Гаїнка заходилася топити. Саме як Зiнько прокинувсь, вона, в старенькiй спiдничинi, з закачаними по лiкоть рукавами, вибiгла з хати вхопити дровець.
- Чом же ти мене не збудила? - гукнув до неї Зiнько.
Вона, заслоняючи очi рукою вiд сонця, що саме сходило червоним пiвколом, глянула в його бiк:
- А ти вже встав хiба? У, сонюжище! Спить, що вже й сонце сходить!
- Кажу ж: чом не збудила?
- Добрий хазяїн сам знає встати! - смiялася Гаїнка i стояла вся червоно-золота, позираючи з-пiд руки на Зiнька. Потiм додала: - I чого б то я тебе будила? Однак великого дiла тепер нема,- ну й поспи!
I побiгла брати дрова.
Зiнько, трохи засоромлений, що заспав, кинувся швиденько садком до рiчки, миттю скупався i, моторний та здоровий, не заходячи в хату, пiшов пiд повiтку. Вiн трохи столярував, як не було хлiборобської роботи,- от так, сам собi навчився та й робив. Тепер заходився майструвати собi велике лiжко. Це не легенька штука була, бо Зiнько нiколи такого ще не робив. Але вiн хотiв зробити i випрохав собi на деякий час у дяка старе, поламане лiжко дерев'яне. Розiбрав усе на частки - i тепер i собi робив саме такi частки, i певний був, що складе з них лiжко,- так саме, як зробив собi колись шафу на книжки, тодi - вiйку. Найняв у чоловiка вiйку, щоб перевiяти своє зерно, роздивився, аж воно й не мудра штука. Заходився робити. Що залiзне, то те йому коваль поробив, а дерев'яне - все сам. I зробив. Побачив один чоловiк, що добре вiйка вiє,- купив її в Зiнька, а той собi знову зробив, ще кращу. I так вiн аж чотири вiйки зробив: одну собi, а три людям.
Стругав i думав про вчорашню розмову з тестем. Що тестеве товариство хоче взяти в посесiю пана Горянського землю, то те Зiнька не дивувало: вони були заможнi люди, здолiють це зробити, а добра земля дасть їм i добрий заробiток. Чому ж i не взяти, коли є сила? Але дивувало Зiнька, що тесть закликав i його до спiлки.
Щоправда, скоро Зiнько одружився з Гаїнкою, її батько не раз та й не двiчi нахиляв зятя, щоб той iшов з їм однiєю стежкою. Та Зiнько швидко розiбрав, яка то стежка, i нею не пiшов, а Остап Колодiй незгiрше розiбрав, що вiн помилився на зятевi: вiн рахував, що як письменний Зiнько пристане до його, то вони вдвох таке заведуть, що ну! Бо йому, Остаповi, тiльки письменства й не ставало! Аж далi побачив, що Зiнько не туди зовсiм дивиться, то й облишив його жити, як тому хочеться… надто, що Зiнько нiколи нiякої помочi в його не прохав. Через те вони жили з Зiньком так, що не сварилися, та й не ладнали промiж себе, а йшли кожен сам собi.
Тим- Зiнько нiяким робом не мiг i думати, щоб тесть, знаючи вже його добре, та знову заходився закликати до якоїсь спiлки. Одначе ж закликав! Через що ж?
Щоб зробити Зiньковi добро? Може бути… хоча… Остап Колодiй не з таких, що робить дурно добро, хоч би й родичевi… а надто такому, що нiчого в його не просить i може сам собi прожити.
Може, не подужають самi землi взяти? Може. Але Зiнько, негрошовитий чоловiк, не здолає тут нiчого пособити; коли б уже вони шукали помочi, то знайшли б не одного заможнiшого за його.
А все ж кличуть! То виходить, що їм таки ж треба нащось Зiнька, саме його, а не кого iншого.
Нащо ж? Зiнько думав про це, думав i нiчого не мiг вигадати. Тiльки почував, що тут щось непевне.
Ввечерi Зiнько пiшов до свого приятеля Карпа. I Карпо був молодий чоловiк, недавно жонатий. Був письменний: як i Зiнько, навчився читати в дяка. Страшенно любив божественнi книжки i чимало мав їх у себе купованих. Iнших не любив, думаючи, що то все дурниця, казки та й годi. "Нащо воно нам?" - казав. Розмовляв бiльше про божественне та про громадськi справи i був великим i завзятим ворогом старшинi Копаницi за його вчинки з громадою. Жив у своїй невеличкiй, але чепурненькiй хатцi за малим не вбого, хоч працювали обоє з жiнкою щиро. Жiнку собi обiбрав не дуже чепурну, але ласкаву, мовчазну й працьовиту. I був щасливий з своєю Катрею та з маленьким сином. З себе був нечепурний, худий, з коротко пiдстриженою русявою борiдкою, з великими зморшками на чолi, але з глибокими розумними очима.
Увiйшовши Зiнько до його, побачив там уже й Васюту. Це був парубок увесь бiлявий, з надзвичайно веселими блакитними очима i з цiлою копицею настовбурченого русявого волосся на головi, з поганенькими бiлявими вусиками. Був уже немолодий, та що був дуже русявий, а вуси не росли, то здавався молодшим за свої лiта.
- О, i вся кунпанiя невеличка, але чесна! - промовив вiн, уздрiвши Зiнька.- Був би жiнку свою привiв, дак тобi б уже всi тут були. Треба так, щоб як нам зiходитися, дак щоб iз жiнками.
- Дак ти ж спершу оженись! - пожартував Зiнько.
- _ Коли ж нi одна не приходиться до мене! Одна проти мене дуже висока, а проти другої я дуже довгий.
- Дак хiба ж уже нема таких, що однаковi з тобою на зрiст? - засмiялася Катря.
- Чому нема? Є! Дак що ж? Одна дуже товста, а друга дуже тонка. Однiєї не обнiму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнiмання. А коли й знайдеш на свою мiрку, дак знов лихо: одна дуже мовчазна,- нi з ким буде менi й розмовляти, а друга балакуча, дак за тiєю й я не поспiшуся слова сказати.
- Ну,- засмiялися в хатi,- де б то вже така й знайшлась, щоб тебе переговорила!
- От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тодi ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь - де тобi!.. Коли ж у неї такi довгi ноги! Узяла та в Чорновус i втекла. Дак я вже тодi й годi ходити та дiвчат на свою мiрку мiряти.
Все село знало цю iсторiю з Одаркою Момотiвною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пiшла в Чорновус за багатиря. Васюта й досi не мiг її забути, але глузував сам iз себе.
- Чи є таке на свiтi,- спитався Карпо,- щоб ти, Васюто, та з його не смiявся?
- От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зiнько з Катрею смiялися, усмiхавсь i Карпо, а Васюта сидiв поважний.
- От що, братики,озвавсь нарештi Зiнько,- я до вас прийшов з однiєю новиною… Не знаю, як вам iздасться, а менi вона вiщує щось недобре.
- Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побiгти! - гукнув Васюта на Катрю.
- Ну, ця молодиця не з таких,- одповiв йому Зiнько.
Катря справдi була дивом на селi, бо нiколи не носила нiяких новин, i.за це найбiльше i влюбив її Карпо.
- Ну, коли вона така, що свого жiночого дiла не знає, дак я за неї розбрешу! - не вгавав Васюта.
- Ха-ха-ха! - не вдержалась Катря.- 3 тебе б i глухий засмiявся, Васюто.
- Де там смiються - сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусiди, а вiн ворота на току лагодить. "Здоровi, дiду, були!" - "А то ж чиї, коли не твої, воли? - каже.- Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!" - "Та я не про воли, я кажу: "Добридень!" - "Сам ти,- каже,- злидень, а я хазяїн!"
Катря знов засмiялась, а Карпо аж розсердився:
- Та годi-бо вже тобi штукарити!.. Тут чоловiк про дiло, а ти… Слухаймо краще Зiнькової речi!
Васюта замовк i тiльки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити бiлявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як iз жартами.
Карпо сiв на лавi, зiпершися лiктем на стiл, а головою на руку - спрацьовану й худу руку, велику й кощаву,- i налагодився слухати, втупивши очi вниз.
Зiнько розказав про свою вчорашню розмову з тестем i виявив, через вiщо справа здається йому непевною.
- Що непевна, то непевна! - промовив Карпо.- Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих,- добре ти учинив, що до їх не пристав.
- Та не в цьому тепер сила,- вiдказав Зiнько,- а в тiм, що вони щось замiряються робити.
- Лихий чоловiк i вдень i вночi лихе замiряє,- сказав Карпо.
- А я вам iще одну штуку доточу,- озвався Васюта.- Твiй, Зiньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельцi, виїздячи, громадi поздавали.
- Невже? А звiдки ж то ти знаєш?