Реальна загроза

— Проте „Маріана“ зовсім не віртуальний корабель, а цілком реальний. І я пропоную вам не вправи на тренажері, а справжній політ до Тау Кита на виконання отриманого від штабу завдання. Ви готові виконувати обов’язки помічника штурмана[4]?

Мені аж подих захопило, а серце закалатало в скаженому темпі. Проте я знайшов у собі сили відповісти твердо і впевнено:

— Так точно, сер, готовий!

— Що ж, побачимо.

Біля корабля не було ні техніків, ні машин обслуги, що свідчило про його повну готовність до старту. Ми підійшли до трапу, стали на ексалатор і по рухомій доріжці піднялися на п’ятнадцятиметрову висоту до відкритого люку. Там нас зустрічав чоловік років на п’ятнадцять старший за мене з погонами командора[5].

— Шкіпере Томасон, — сказав капітан, — дозвольте представити вам кадета Вільчинського. За розпорядженням Головного Штабу його тимчасово включено до складу вашої команди.

Зі спокійної реакції Томасона було зрозуміло, що для нього це не стало несподіванкою. Міцно потиснувши мені руку, він запросив нас на борт „Маріани“.

Ми проминули шлюзовий відсік і тамбур, вийшли в коридор і піднялися на головну палубу, де розташовувалася рубка керування — яку зазвичай називали просто містком.

У просторій рубці знаходилося зо півтора десятка осіб, з-поміж яких я нарахував одинадцятеро членів літно-навігаційної служби — на лівому боці їхніх формених сорочок були значки з золотими крильцями. Для повного комплекту бракувало ще одного льотчика — може, він просто був відсутній, а може (тут моє серце знов закалатало), його місце вільне і я маю шанс його посісти, якщо успішно складу іспит.

— Пані та панове, — промовив Томасон. — Прошу знайомитися з кадетом Вільчинським. На час польоту до Тау-Чотири й назад він буде одним з нас. Це все. Оголошую передстартову готовність. Всім вільним від вахти залишити місток.

За якісь півхвилини присутніх у рубці значно поменшало. Окрім мене, Павлова й Томасона, зосталося ще п’ятеро — зв’язківець, стюардеса і троє з літно-навігаційної служби. На цю трійцю я, зі зрозумілих причин, звернув особливу увагу. Двоє хлопців близько тридцяти років, один високий і худорлявий, інший гладкий коротун, у званні суб-лейтенантів та струнка молода жінка з ранговими відзнаками повного лейтенанта[6]. Про її справжній вік я міг лише гадати. Вона була невисока, з ладно скроєною фігурою, а її обличчя, хоч і не вражало особливою правильністю рис, було досить приємним, навіть симпатичним. На перший погляд вона здавалася лише трохи старшою за мене, але, придивившись уважніше, я вирішив, що їй під тридцять. Чи навіть за тридцять, зважаючи на її звання. Вона явно належала до того типу жінок, які у проміжку від двадцяти до сорока років існують ніби поза часом.

Павлов відійшов убік і сів у крісло перед деактивованим пультом другого помічника штурмана — цей пост на військових і цивільних суднах такого класу, як „Маріана“, призначався для стажистів, а на кораблях Астроекспедиції рахувався за резервний. З байдужим виразом на обличчі командир бригади запалив сигарету, демонструючи тим самим, що головним на фрегаті залишається Томасон. Сам шкіпер улаштувався в своєму капітанському кріслі й промовив: