Реальна загроза
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Реальна загроза». Краткое содержание книги:
Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...
— І вдягнешся відповідно? — з усмішкою запитав я.
— Не дочекаєшся, — відрізала вона.
4
Астрополіс був транспортним центром Октавії, її зоряними воротами, і довкола нього розташувались усі найбільші космопорти планети. Головна база Ериданського Астроекспедиційного Корпусу була за двісті кілометрів від міста, і ми з Елі дісталися туди на швидкісній лінії підземки. Дорога відібрала вдвічі більше часу, ніж якби ми летіли на флаєрі, зате відпадала потреба шукати місце для паркування, що на такому режимному об’єкті було серйозною проблемою.
Елі залишилася чекати мене у сквері навпроти адміністративної будівлі Головного Штабу, а я попрямував до центрального входу і показав на контрольному посту роздрукованого листа разом зі своїм посвідченням особи. Чергова з відзнаками старшого сержанта швидко знайшла моє ім’я у списку й видала мені тимчасовий пропуск.
— Кабінет „5-114“, — повідомила вона. — П’ятий поверх.
— Дякую, мем, — відповів я.
Скориставшись ліфтом, я піднявся на п’ятий поверх, де без проблем знайшов двері за номером „5-114“, на якій висіла табличка: „Капітан С. Павлов“. І більше нічого.
„Собака Павлова,“ — виринула в моїй голові тривіальна асоціація. У коледжі моєю супутною спеціальністю була біологія.
Я натиснув кнопку дзвінка, і майже відразу з дверного динаміка почулося бурчання:
— Заходьте.
Я ввійшов і роззирнувся. Кабінет був не дуже великий, приблизно шість на чотири з половиною метри, скромно вмебльований — кілька крісел, дві шафи й робочий стіл з комп’ютерним терміналом. З столом сидів кремезний чоловік років за сорок п’ять, в офіцерській формі з чотирма широкими нашивками на погонах. Поза сумнівом, сам капітан С. Павлов власною персоною.
— Ну? — вимогливо мовив він.
Оговтавшись, я виструнчився і взяв під козирок.
— Сер! Кадет Вільчинський прибув.
Взагалі, до цих слів ще належало додати „за вашим розпорядженням“ або „у ваше розпорядження“, проте я не зміг вирішити, на якому з двох варіантів зупинитися. Листа, що його я отримав уранці, було надіслано від імені заступника Головного Штабу по роботі з особовим складом, контр-адмірала Бронштейна; про капітана Павлова там нічого не йшлося.
— Атож, прибув, — сказав капітан, змірявши мене прискіпливим поглядом. — На десять хвилин раніше призначеного часу. До вашого відома, кадете Вільчинський, бути пунктуальним означає не лише не спізнюватися, а й не бігти поперед батька в пекло. Зрозуміло?
— Так, сер!
— Ну то гаразд. Можете сідати.
Я влаштувався в найближчому до стола кріслі й лише тепер звернув увагу на два прапори, що висіли на стіні за спиною капітана. Один з них був прапором Корпусу — темно-синє полотнище зі стилізованим зображенням Галактики (кажуть, земні дослідники космосу волосся на собі рвали, що перші не додумалися до такої очевидної й красномовної символіки). Другий прапор більше нагадував репродукцію якоїсь картини — зграя вовків, що мчали засніженою рівниною. Найпевніше, це був бригадний штандарт.
Отже, збагнув я, Павлов командує бригадою. А оскільки він лише капітан, а не коммодор[2], то його бригада невелика і складається здебільшо з кораблів четвертого класу. Хоча хтозна. В Астроекспедиції ставляться до звань з набагато меншим формалізмом, ніж військові.
— Отже, кадете, — заговорив Павлов діловим тоном, — вам, мабуть, відомо, що ми не беремо в літно-навігаційну службу зелених і недосвідчених новачків. Така наша практика від часу заснування Корпусу. Проте начальство вирішило влаштувати експеримент і з цією метою обрало вас — кращого випускника Гілрутського коледжу, який цілком заслужено вважається провідним центром підготовки цивільних пілотів на Октавії.
Від цих слів я майже фізично відчув, як з моїх плечей впав важкий тягар хвилювання й непевності. До останньої миті я боявся, що сталося непорозуміння, а ще дужче боявся, що мені запропонують одну з технічних посад, на зразок офіцера зв’язку чи спостерігача, представивши це як велику честь для мене. Але ж ні, мова йшла про мою основну спеціальність. Мене беруть в Астроекспедицію — льотчиком!
Схоже, ці почуття аж надто виразно відбилися на моєму обличчі, бо Павлов негайно розхолодив мене: